Читати книгу - "Битва королів"

Весь ранок Арія спостерігала, як криваві лицедії знімають з померлих цінні речі, а тоді стягують тіла в Натічний двір, де вже розклали вогнище, щоб позбутися їх. Шагвел Блазень відрубав двом мертвим лицарям голови й тепер походжав замком, тримаючи їх за волосся та змушуючи «перемовлятися».

— Від чого ти помер? — питала одна голова.

— Від ласячої юшки,— відповідала друга.

Арію приставили відмивати засохлу кров. Ніхто їй і слова не сказав, але раз у раз вона ловила на собі дивні погляди. Робет Гловер з рештою, мабуть, розповіли, що ж там сталося в підземеллі, а тоді Шагвел зі своїми дурними головами почав торочити про ласячу юшку. Арії кортіло сказати йому, щоб стулив пельку, але вона боялася. Блазень був несповна розуму, а ще вона чула, що одного разу він зарізав якогось чоловіка, який не схотів сміятися на його жарти. «Стулив би він ліпше пельку, бо потрапить до мене в перелік разом з усіма»,— думала Арія, відтираючи червонувато-брунатну пляму. Аж під вечір з’явився новий господар Гаренхолу. Непоказний з обличчя, безбородий і пересічний, він вирізнявся тільки чудними безбарвними очима. Не товстий, не худий і не м’язистий, він носив чорну кольчугу і рожевий плащ у крапельках. На гербі в нього красувався чоловік, якого наче викупали в крові.

— На коліна перед лордом Страхфорту! — гаркнув його зброєносець — хлопчак, не старший за Арію, і весь Гаренхол упав навколішки.

Наперед виступив Варго Гоут.

— Міворде, Гаренхов ваш.

Лорд щось відповів, але надто тихо — Арія не почула. З’явилися щойно викупані й одягнені в новенькі чисті камзоли Робет Гловер і Ейніс Фрей. Після короткої розмови сер Ейніс підвів їх до Рорджа й Куслія. Арія здивувалася, що вони й досі тут: чомусь гадала, що вони щезнуть разом з Джакеном. До неї долинув грубий Рорджів голос, але вона не розрізнила слів. І тут її раптом ухопив Шагвел і потягнув через двір.

— Мілорде, мілорде,— заспівав він, смикаючи її за зап’ясток,— ось ласка, яка заварила юшку!

— Пустіть,— буркнула Арія, силкуючись вивільнитися.

Лорд зміряв її поглядом. Рухалися тільки його очі — зовсім безбарвні, кольору криги.

— Скільки тобі, дитинко?

Арії довелося на мить замислитися, щоб пригадати.

— Десять.

— Десять, мілорде,— нагадав він їй.— Любиш тварин?

— Деяких. Мілорде.

Слабенька посмішка торкнула його вуста.

— Не левів, схоже. І не мантикор.

Вона гадки не мала, що на це відповідати, тому промовчала.

— Кажуть, тебе звати Ласкою. Так не піде. Як тебе назвала мати?

Вона закусила губу, підшукуючи інше ім’я. Ломі називав її Ковтюхом, Санса — Кобилою, а батькові вояки колись прозвали її Арією-під-ногами, але навряд чи якесь із цих імен підійде.

— Наймірія,— сказала нарешті вона.— Тільки мама кликала мене Нан.

— Називай мене мілордом, коли звертаєшся до мене, Нан,— м’яко мовив лорд.— Ти надто маленька, щоб належати до бравих компанійців, гадаю, та й статі не тої. Не боїшся п’явок, дитинко?

— Це ж просто п’явки. Мілорде.

— Схоже, моєму зброєносцю варто повчитися в тебе. Часто прикладати п’явок — ось таємниця довгого життя. Людина має очищатися від дурної крові. Думаю, ти мені підійдеш. Поки я в Гаренхолі, Нан, будеш моєю чашницею — подаватимеш мені за столом і в покоях.

Цього разу вона притримала язика і не сказала, що ліпше пішла б у стайні працювати.

— Так, ваша... Тобто, мілорде.

Лорд помахав рукою.

— Вдягніть її нормально,— сказав він, ні до кого не звертаючись,— і навчіть наливати вино, не розплескуючи...— відвернувшись, він підніс руку й мовив: — Лорде Гоут, подбайте про прапори над вартівнею.

Четверо бравих компанійців видерлися на вал й опустили лева Ланістерів і чорну мантикору сера Ейморі. На їхнє місце вони підняли облупленого чоловіка Страхфорту й деривовка Старків. А ввечері дівчинка-паж на ім’я Нан наливала вино Рузу Болтону й Варго Гоуту, які стояли на веранді, спостерігаючи, як браві компанійці ведуть через двір голого сера Ейморі Лорча. Сер Ейморі благав, схлипував і чіплявся за ноги своїх полонителів, поки Рордж не відтягнув його, а Шагвел не штовхнув ногою у ведмежу яму.

«Ведмідь чорний,— подумала Арія.— Як Йорен». І наповнила кухоль Руза Болтона, не розхлюпавши ні краплі.

Данерис

У цьому місті пишнот Дані очікувала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим, але, випірнувши з паланкіна, вона угледіла сірі старовинні руїни.

Довгий і приземкуватий, без веж і без вікон, палац камінним змієм звивався крізь гай чорнокорих дерев, з чийого чорнильно-синього листя робився чаклунський напій, який картяни називали «нічна імла». Інших будівель поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, місцями побита й обвалена; вапняний розчин між каміння пересох і кришився. Тепер Дані збагнула, чому Заро Зоан Даксос називав це місце Палацом праху. Навіть Дрогона, здавалося, занепокоїв його вигляд. Чорний дракон засичав, і крізь його гостренькі зуби прорвався дим.

— Крове од крові моєї,— мовив Джого по-дотрацькому,— це лихе місце, населене примарами й мейгі. Бачиш, як воно висмоктує ранкове сонце? Ходімо, поки воно не засмоктало й нас.

До них підійшов сер Джора Мормонт.

— Яку вони можуть мати силу, якщо живуть отут?

— Ховай свою мудрість від коханих,— сказав Заро Зоан Даксос, відкинувшись на подушки в паланкіні.— Ворожбити — злі створіння, що їдять прах і п’ють тіні. Нічого вони тобі не дадуть. Бо не мають чого давати.

— Халесі,— поклав Аґо руку на арах,— кажуть: багато хто заходить у Палац праху, але мало хто виходить.

— Кажуть,— погодився Джого.

— Ми — кров од крові твоєї,— мовив Аґо,— і присягнули жити з тобою й померти з тобою. Дозволь нам зайти з тобою в це темне місце, щоб уберегти від кривди.

— Є місця, куди навіть хал має заходити сам-один,— сказала Дані.

— То візьміть з собою мене,— наполягав сер Джора.— Ризик...

— Королева Данерис має зайти сама чи не заходити зовсім,— виступив з-під дерев ворожбит Піят Прі. «Він там весь час простояв?» — подумала Дані.— Якщо зараз вона поверне назад, двері мудрості зачиняться для неї назавжди.

— Мій прогулянковий баркас і досі чекає,— гукнув з паланкіна Заро Зоан Даксос.— Забудь про ці дурниці, о найупертіша з королев! Мої флейтисти солодкою музикою втихомирять твою розбуркану душу, а маленькі дівчатка своїми язичками змусять тебе зітхати й танути.

Сер Джора Мормонт