Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Мені не випадало такої нагоди, — відповів я.

— Атож. Чого б то вам плакати.

«Починається, — подумав я. — Білорусія іде в наступ».

— Перепрошую, — пробурмотів і вже хотів помалу втікати. Причіпки заплаканої жінки — це останнє, чого мені зараз хотілося.

— Знаю, — промовила вона гірко. — Війна. Смішно плакати просто так. Але я плачу. Плачу навіть, коли навколо гримлять сотні битв.

Я зупинився.

— Розумію вас. І до чого тут війна? Якщо поріжеш палець, то він не болітиме менше від усвідомлення, що десь вбивають сотні тисяч людей.

«І чого я мелю такі дурниці? — подумав я. — Чого не дам спокій цій істеричці — нехай собі плаче, скільки заманеться? Чому я нікуди не йду?» Але так і стояв мов укопаний, наче вона — остання людина на цій планеті. Аж раптом зрозумів: я не хотів залишатися сам.

— Усе марно, — сказала вона. — Усе, буквально все, що ми робимо! Всі ми помремо, ніхто не уникне смерті!

О, Господи! Тільки цього ще й бракувало! Мовив:

— Тут є багато варіантів. Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.

Вона не відповіла.

— Хочете щось випити?

— Ненавиджу цю кока-колу, — відповіла Наташа. — І що тут за гидоту п’ють!

— А як щодо горілки?

Вона підняла голову.

— Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? Іде це він подівся? Чому досі не прийшов?

— Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.

— Прекрасна ідея, — сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав ужитті: — І чому вона не виникла у вас раніше?

Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспокоюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.

Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.

— Чому ви п’єте горілку? — запитала вона. — Хіба на вашій батьківщині її п’ють?

— Ні, — відповів я. — У Німеччині п’ють пиво та шнапс. Але я стер із пам’яті свою батьківщину і не п’ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п’ю не так уже й багато.

— Що ж ви тоді п’єте?

«І що за безглузда розмова?» — подумав я і сказав:

— Те, що є. У Франції я пив вино.

— Франція, — мовила Наташа Петровна. — І що тільки німці з неї зробили!

— Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.

— Звісно! Як ворог!

— А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.

— Не розумію.

— Я теж не розумію, — відповів я роздратовано.

Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.

— Хочете ще чарку? — запитав я. Нам справді не було про що говорити.

— Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.

Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.

— Ви тут живете? — спитала Наташа Петровна.

— Так. Тимчасово.

— Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.

— Можливо. Ви теж тут жили?

— Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.

Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.

Наташа Петровна підвелася.

— Мені пора.

На якусь мить я запанікував.

— Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.

— Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.

Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.

— Дякую за горілку, — сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: — Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.

Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев’яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.

Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Мелікова, Фелікс.

— Феліксе, як справи? — запитав я.

— Та так, як завжди, — відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. — Хіба буває інакше?

Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила несамовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.

— На добраніч, Феліксе, — попрощався я.

— На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?

— Ні, Феліксе, дякую.

Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, — це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.

5

На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу — думати — я бачив уже не раз, а в коридорі готелю «Ройбен» навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським середусього, що я встиг побачити в Америці.

Адвокат був кремезним чолов’ягою з широким плескатим обличчям, на носі — окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати