Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Розлучення? — скрикнула Скарлет.— Ні! Ні! — Не знайшовши відразу що сказати, вона зірвалася на ноги, підскочила до Рета й схопила його за руку.— Ой, ти ж так помиляєшся! Страшенно помиляєшся! Я зовсім не хочу розлучення... Я...— Вона урвала мову, не договоривши.

Він узяв її рукою за підборіддя, спокійно повернув його до світла й уважно глянув їй в очі. Вона дивилася на нього вгору, і вся душа її була в цьому погляді, а губи тремтіли, коли вона намагалася заговорити. Але слова не йшли у неї з язика, бо вона силкувалася догледіти в його обличчі бодай окрушину збудження, хоч проблиск надії та радості Повинен же він тепер уже зрозуміти! Проте побачила вона своїм пильним розгарячкованим поглядом лише незворушне й непроникне обличчя, яке так часто збивало її з пантелику Він пустив її підборіддя, одвернувся, підступив до свого крісла й знову втомлено сів, схиливши голову на груди й дивлячись на неї з-під густих брів відсторонено і задумливо.

Вона підійшла до нього й зупинилася, заламуючи руки.

— Ти помиляєшся,— почала вона знову, спромігшись нарешті на слово.— Сьогодні, Рете, коли я все зрозуміла, я всю дорогу бігла додому, щоб тобі це сказати. Ох, любий мій, я ж...

— Ти втомлена,— озвався він, усе ще спостерігаючи за нею — Тобі треба б лягти відпочити.

— Але я повинна тобі сказати!

— Скарлет,— мовив він повільно,— я не хочу нічого чути нічого.

Але ж ти не знаєш, що я збираюся сказати!

— Моя крихітко, це виразно написано у тебе на обличчі. Щось чи хтось допоміг тобі зрозуміти, що безталанний містер Вілкс занадто нестравний продукт, навіть як на твій шлунок. І внаслідок цього мої чари постали перед тобою в зовсім новому й привабливому світлі,— мовив він, злегка зітхаючи.— Тож нема ніякої потреби про це розводитись.

Вона мало не похлинулася від подиву. Звичайно, він завжди читав її думки легко, як з розгорнутої книжки. Дотепер вона обурювалася цим, але зараз, коли минув перший подив, що так просто виявилося вгадати хід її думок, вона навіть зраділа й відчула полегкість. Оскільки він знає і розуміє, завдання її значно спрощується. Нема потреби про це розводитись! Звичайно, йому гірко, що вона так довго нехтувала його, і він з недовірою ставиться до цієї раптової її зміни. Вона повинна завоювати його добротою, привернути численними проявами своєї любові, і як же радо вона це робитиме!

— Любий мій, я хочу все тобі розповісти,— почала вона, кладучи руки на поруччя його крісла й нахиляючись до нього. Я ж так помилялася, така була дурна...

— Скарлет, годі-бо. Не запобігай переді мною. Я не можу цього стерпіти. Маймо хоч трохи гідності й стриманості, щоб ми могли бодай це згадати з нашого шлюбу Нехай уже обійдемось без цього останнього з’ясування стосунків.

Вона рвучко випросталася. «Останнє з’ясування стосунків»? Що він мав на думці, кажучи «останнє»? І чому останнє? Таж воно в них тільки перше, все тільки починається.

— Але я таки скажу тобі,— хутко заговорила вона, немов боячись, що він рукою затулить їй рота.— Ох Рете, любий, я ж так тебе кохаю! І я кохала тебе всі ці роки, тільки була така дурна, що не розуміла цього. Ти мусиш мені повірити, Рете!

Він з хвилинку дивився на неї, як вона стояла перед ним, дивився довгим поглядом, що прозирав до глибини її душі. Вона бачила, що він не сумнівається в її словах але вони його мало цікавлять. Ох, та невже він хоче допекти їй, і саме зараз? Почне мучити її, відплачувати їй тією самою монетою?

— Та я вірю тобі, озвався він нарешті Але як бути з Ешлі Вілксом?

— Ешлі! — скрикнула вона, нетерпляче махнувши рукою.— Я... я певна, що мені вже цілу вічність до нього байдужісінько. То було, ну, просто як звичка, до якої я втяглася ще з дівчачої пори. Та я, Рете, ніколи й не подумала б, що він мені близький, якби знала, який він насправді Він такий безпорадний і жалюгідний з усім своїм розбалакуванням про істину, честь і...

— Ні,— заперечив Рет — Якщо ти хочеш знати, який він насправді, то треба бути об’єктивною. Він — просто джентльмен, закинутий у світ, де йому нема місця, і він силкується якось дати собі раду згідно з приписами того світу, який уже відійшов у минуле.

— Ой Рете, даймо йому спокій! Яке він має для нас значення? Хіба ж ти не радий з того... я хочу сказати, що тепер я...

Коли його втомлений погляд зустрівся з її поглядом, вона розгублено змовкла, зашарівшись, як дівчинка-підліток перед першим залицяльником. Якби він хоч полегшив їй цю розмову! Якби хоч простяг їй руки, аби вона могла з вдячністю вибратись до нього на коліна й припасти головою до його грудей. А її уста на його устах краще сказали б йому про все, ніж усі ці уривчасті слова. Але, дивлячись на нього, вона почала розуміти: він тримається на відстані зовсім не тому, що хоче їй допекти. Вигляд у нього був, як у зовсім сторонньої людини, яку анітрохи не обходить, що там вона скаже.

— Радий? — озвався він.— Та колись я б віддячився Богові великим постом, якби почув від тебе ці слова. Але тепер мені вже однаково.

— Однаково? Що ти кажеш! Звичайно ж, не однаково! Рете, ти ж кохаєш мене, правда? Напевне кохаєш! Меллі сказала, що кохаєш.

— Що ж, вона сказала правду. Вона сказала те, що знала. Але чи тобі, Скарлет, не спадало часом на думку, що навіть найбезсмертніше кохання може колись вичерпатись?

Вона німо втупилась у нього, рот її заокруглився в літеру «О».

— Так от моє вичерпалось,— мовив він далі,— завдяки Ешлі Вілксові та твоїй шаленій звичці хапатися зубами, як бульдог, за все, що тобі конче хочеться мати... Моє — вичерпалось.

— Але кохання не може вичерпатись!

— А твоє кохання до Ешлі ось вичерпалося.

— Та я ніколи по-справжньому не кохала Ешлі!

— Тоді ти дуже вміло прикидалася... аж до сьогоднішнього вечора. Я не дорікаю тобі, Скарлет, не звинувачую і не осуджую. Час на це вже минув. Обійдімся без твоїх виправдань і з’ясувань. Якщо ти зможеш послухати мене