Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

до Росії» (1926), «Гебреї у мандрах» (1927), а паралельно з'являються новела «Квітень. Історія одного кохання» (1925), роман «Втеча без кінця» (1927), повість «Ціппер та його батько» (1928). «Тоді я ще був частинкою цього світу, соломинкою в потоці подій, яка пливла, захоплена тим потоком», — пише Рот, який насилу зводить дух у життєвій метушні. Врешті, зізнається своєму приятелеві Бернардові Брентано, що йому вже остогидла клята газетна писанина і він ладен їхати до Парижа писати романи, бо переконаний, що журналістика відбирає у нього найкращі сили. У другій половині травня 1925 року подружжя Ротів уже дихає повітрям Лютеції. Звідси, з французької столиці, він раз у раз від’їжджатиме у свої нескінченні відрядження, шукаючи чергового редактора, чергового видавця. Тут він згадає свою давню любов до Флобера, про якого писатиме у своїх статтях, і тут ніби повернеться до своїх, уже забутих, сподівань юності. Повернувшись до Парижа 1933 року, по роках поневірянь, письменник — тоді вже автор знаменитої епопеї «Марш Радецького» (1932), роману «Йов» (1930) та ще цілої низки відомих творів — відчує, як наростає його відчуження, як ламаються його стосунки і тріщить його світ (відколи в Німеччині прийшли до влади нацисти, він туди ані ногою). Світ міняється занадто швидко, щоб Рот навіть своїм гострим оком міг устежити за всіма нюансами. «Коли вперше в Остденде я побачила Йозефа Рота, — пише остання його супутниця письменниця Ірмґард Кьон, — у мене виникло таке відчуття, ніби переді мною людина, яка за кілька годин помре від смутку». Ці слова виявилися пророчими: восени 1938 року у Рота стається серцевий напад. Милостива доля відмірює письменникові ще півроку, щоб — хтозна — він міг змінити щось у своєму житті. Втім, на це в нього немає ані бажання, ні сил: усе вже стало на папері, а отже, відійшло в минуле — його почуття, думки, його віра і його любов. У травні 1939 року він і сам переходить у той світ, за яким тужив цілий вік, — світ міфу й легенди, що ними оповита стара, загублена імперія… Дмитро Затонський
Йозеф Рот

Якщо порівнювати творчість Йозефа Рота з творчістю інших австрійських його сучасників — Роберта Музіля і Германа Броха (особливо Броха), то двоє останніх — це письменники-інтелектуали. Їхня творчість ґрунтується на ерудиції, на високій книжній культурі. Обидва навіть виявляли вагання щодо форми реалізації своїх ідей — форми художньої чи суто наукової. Брох вдавався по черзі то до тієї, то до другої. Музіль же (принаймні в головному творі свого життя) їх поєднував, контамінував. Кафка, навпаки, — письменник спонтанний, але всі його метафори, всі образи тяжіють в ідеалі до граничного узагальнення, до безтілесної абстракції ледь не математичного ґатунку. Як сам він вважав — до «конструкції», хай ця конструкція й не надається до раціонального дешифрування.

Рот серед них — єдиний белетрист. Не в поганому, зневажливому, а в найкращому значенні слова. Інакше кажучи, він — митець, який писав зважаючи на читача, і, по змозі, якнайширшого. Він — творець історій — сумних, зворушливих, комічних, серед них і з власного життя, вигадник, який поетизував його ескапади й лишався байдужим до його звершень.

І він — єдиний серед них професіонал, хоча, звісно, й вельми своєрідний.

Рот ішов від журналістики, від повсякденної газетярської роботи, що спонукала не тільки багато писати, а й тут же друкувати написане, віддавати в номер, який чекати не може, якому вже завтра належиться вийти у світ. Правда, він ніколи не був рабом газети, майже завжди вона залежала від нього — зірки публіцистики — більше, ніж він від неї. Його репортажі артистичні й концептуальні, перейняті настроєм, індивідуальним почуттям. Вони — етюди з натури, що невловимо переходять у довершену художню прозу. Такий його хист. І не виключено, що Рот так і залишився б чудовим белетристом, автором, що переніс у нову епоху настрої «веселого Апокаліпсису», якби не втрутилася австрійська доля. Його життя не просто трапило в соціальний вир — так було тоді з усіма. Воно — цілковито приватне життя — виявилось безпосередньо й складно пов’язаним з одним із найзнаменніших катаклізмів початку століття. І «просто» актуальне, злободенне цілковито змінилося: він відчув тривалі симптоми кардинальної зміни світу.

Рот народився 2 вересня 1894 року в Галичині, тобто на крайній східній околиці Габсбурзької імперії. Місцем його народження вважається, за одними даними — село Шваби, засноване німецькими колоністами, за іншими — окружне містечко Броди, відоме як центр контрабандної торгівлі. Атмосфера кордону, строкатість слов’янського, єврейського, німецького населення, змішування й зіткнення чужих одна одній мов, звичаїв, релігій — уся ця справжня та уявна екзотика здобула батьківщині майбутнього письменника славу «дикого Заходу» Австро-Угорської монархії.

Такими ж романтичними здавалися й обставини його біографії. «Моя мати, — так писав Рот, — була єврейкою міцної, близької до землі слов’янської породи, — вона часто співала українські пісні, тому що була дуже нещасна (вдома в нас співають бідаки, а не щасливці, як у західних країнах. Через те східні пісні гарніші, і в кого є серце, той, почувши їх, ладен заплакати). В неї не було грошей і не було чоловіка. Тому що мій батько, який одного разу забрав матір з собою на захід — очевидно з єдиною метою зачати мене, — покинув її в Катовицях і зник назавжди. Він був, імовірно, дивною людиною, австрійцем словенського типу; був марнотратним, треба думати, випивав і помер, коли мені виповнилося шістнадцять років, у стані божевілля. Його спеціальністю була меланхолія, яку я від нього успадкував. Я жодного разу його не бачив. Але пам’ятаю, мені, хлопчикові чотирьох-п'яти років, являвся уві сні чоловік, про якого я знав, що це — батько. Років через десять-дванадцять я вперше побачив батькову фотографію. І він був мені знайомий. Це був пан з мого сну».

Навіть якщо не брати до уваги містичний сон хлопчика Рота, тут не все точно. Батько не втік, подружжя так раптово розпалося у зв’язку з першими ознаками його душевної хвороби. Після цього Марія Рот, уроджена Ґрюбель, не лишилася без засобів до існування — її підтримували заможні родичі. Йозеф закінчив класичну гімназію в Бродах, а згодом вивчав філософію й германістику у Львівському (тоді — Лемберзькому) й Віденському університетах.

Маючи справу з Ротом, часто-густо