Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

дав грошей, з тих, що знайшов у палаці, наказав тікати. Говорив з ними по-російськи, Джесіка теж уже потроху розуміла. На обличчя собі я пов’язав хустку, щоб не впізнали ані дівчата, ані хто інший. Відправив їх через чорний хід і став господаря чекати. Думав запустити всередину, пристрелити і піти. Але, мабуть, відчув щось клятий горець. Наказав слугам заходити з парадного, а сам зайшов з чорного входу. Я слуг поклав на підлогу, зв’язав, питаю, де їхній господар, а він мені револьвер до потилиці приставив.

— Хто тебе послав? — питає, вже по-руськи балакав добре.

— Той, хто у тебе за спиною, — кажу йому і присідаю та б’ю. Вистрелити він устиг, а поцілити — ні, лише волосся мені обпалив. І покотився по підлозі. Але бувалий бандит був, револьвер утримав в руці — й ну далі стріляти. Я в нього раз поцілив, другий, а він досі живий, кричить. І дивлюся, що не в мене намагається влучити, а по вікнах лупить. Щоб на вулиці почули, прибула поліція і врятувала його. Сховався за шафою з книжками і пострілює. Набоїв у нього багато, а часу в мене — обмаль. Але дивлюся, що біля мене на столі велика шахівниця. І кожна фігура така замашна, з лікоть розміром А на шафі канделябр великий стоїть. Згадав я, як в армії з хлопцями в городки грали. Схопив туру та й запустив. Якраз у нижню частину канделябра. Той з шафи і гепнувся. Скрикнув господар і впав на підлогу. Я підскочив, дивлюся, а канделябр голову йому проламав. І поліція вже у двері грюкає. Я до чорного ходу. Вибіг, хотів утекти, а там вулиця перекрита. Я через паркани побіг, один, другий, третій, а тут дивлюся, двір знайомий. Так це ж Павла Івановича Харитоненка! Ну, він мене у це вплутав, він нехай і виплутує. Побіг я у палац, назвався. Мене одразу до Павла Івановича, той мене як побачив, так аж зблід. Дивиться, наче на живого мерця, а потім на коліна як бухнеться.

— Простіть мене, Іване Карповичу, простіть! — кричить. Я до нього підскочив, підняв.

— Що ви таке кажете, за що прощати?

— За те, що викупу не дали! Але Іван казав, що бандити викуп візьмуть, а вас живим не віддадуть, бо ви кількох з них убили!

— Правильно казав, тільки б гроші дарма витратили.

— Іване Карповичу, ми так за вас хвилювалися!

— А тепер усе добре, виплутався я. Може, вип’ємо з цього приводу?

— Зараз же!

За кілька хвилин уже сиділи ми в чудових фотелях вітальні, а прислуга підносила нам чарки та закуски. Павло Іванович дуже радів, що живий я, обіцяв мені нагороду за ризик, але зі слів його я зрозумів, що Іван не розповів, за яких обставин потрапив я в полон до абреків. Просто казав, що він зміг втекти, а от я — ні.

— Павле Івановичу, там поліція прийшла, — повідомив дворецький.

— Поліція? Це ще що за дива? Я зараз, Іване Карповичу! — Павло Іванович поспішив до дверей. Звідти чутно було, як поліцейський чин дуже перепрошував за те, що турбує таку поважну людину, але ось тут трапилося вбивство, розшукують злочинця, якийсь не міг далеко втекти і...

— Пане приставе, у мене в гостях сам Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії, і він би неодмінно того злочинця знайшов, але зараз він щойно повернувся з Кавказу, де був у полоні в абреків, то турбувати його не дам, спробуйте вже якось самі злочинця знайти!

— О, так Іван Карпович врятувався з полону! Яка радість! У мене діти місця не знаходили, так хвилювалися за нього! Передавайте йому мої вітання! — пристав там іще натякає, що і особисто передав би, але Харитоненко його ввічливо виставляє за двері. Як людина поважна, може поліції не боятися. Повертається за стіл.

— Іване Карповичу, ви прямо Кавказ із собою привезли! Тільки-но було вбито одного торгівця зі Сходу, що жив неподалік. Вбито і пограбовано. Злочинець забрав кілька тисяч рублів і вбив господаря. Серед білого дня!

— Мабуть, якісь справи з одноплемінниками?

— Ні, кажуть, що вбивця був росіянин, мабуть, якийсь кримінальник. І це ж треба таку зухвалість мати, щоб серед білого дня грабувати!

— Як же мені оце все набридло, Павле Івановичу, — зітхаю я. — Хочу на свій хутір, здається, що тільки там тепер спокійно!

— За спокій, Іване Карповичу! — піднімає чарку Харитоненко-старший. Ми далі випиваємо та закусюємо, і тут додому приїздить Іван. Коли бачить мене, то робиться блідий, наче крейдою посиланий. Мабуть, боїться, що я розповів батькові свою версію подій.

— Іване, приєднуйся до нас! Іван Карпович дивом врятувався з полону!

Харитоненко-старший виглядає щасливим, тож Іван розуміє, що хвилюватися немає чого. Розпитує про мою втечу. Я розповідаю, що охоронці забули мотузку на краю ями, а я почав збивати її камінням і збив до себе, потім по мотузці виліз і втік.

— А що це у вас із рукою? — питає Іван.

— Господи, а я й уваги не звернув! — жахається Харитоненко-старший.

Я трохи кривлюся, бо ж руку намагався ховати.

— Та трохи пошкодили ці дикуни.

— Вони вас катували! — здогадується Павло Іванович.

— Давайте поговоримо про щось інше, — пропоную я.

— Може, про те, що тут трапилося неподалік? — в’їдливо питає Іван.

— Ага, вбили того торгаша з Кавказу. Кажуть, що він контрабандою промишляв, інакше так швидко не розбагатієш! Гнила людина! — гучно розповідає Павло Іванович, який уже добряче схмелів.

— Які жахи кояться, — зітхаю я. — Ніде людині спокою немає.

Ми ще посиділи, потім Іван зголосився відвезти мене на вокзал.

— Перед парадним входом цілий натовп на вас чекає, то давайте вийдемо через чорний.

Перед парадним уже зібралося кілька сотень людей, які кричали моє ім’я і просили вийти до них та розповісти, що ж трапилося на Кавказі.

— Іване Карповичу, дозвольте мені перепросити вас, — сказав Іван, коли ми вже сиділи в його машині. — Я поводився неправильно і припустився щодо вас слів і виразів, на які не мав права. Я переконався, що ви насправді найкращий сищик імперії, а не якась літературна вигадка. Прошу прийняти мої вибачення і ще дещо, — він дістав чекову книжку, написав суму, підписав і віддав мені. — Дуже сподіваюся, що конфлікт між нами буде вичерпано,