Читати книгу - "Битва королів"

У цій кімнаті стояв довгий кам’яний стіл. Над ним плавало в повітрі людське серце, набрякле та гнилісно-синє, але живе. Воно ще билося; це було низьке й важке калатання, і від кожного удару розливалася хвиля темно-синього сяйва. Постаті за столом здавалися не більш як тінями. Коли Дані підійшла до порожнього крісла в ногах столу, вони не ворухнулися, не промовили ні слова, не обернулися до неї. Не чулося жодних інших звуків, окрім низького калатання зотлілого серця.

«...мати драконів»,— почувся голос — чи то шепіт, чи то стогін, «...драконів... драконів... драконів...» — луною покотилися в темряві інші голоси. Були й чоловічі, були й жіночі. А один навіть дитячий. Витаюче серце пульсувало, сутінки перетворюючи на темінь. Важко було зібратись на волі, щоб заговорити — щоб згадати слова, які Дані так ретельно завчала.

— Я — Данерис Штормороджена з дому Таргарієнів, володарка Сімох Королівств Вестеросу...— «А вони мене чують? Чому ж не ворушаться?» Вона сіла, склавши руки на колінах.— Вшануйте мене своєю порадою, відкрийте мені мудрість подужників смерті.

В темно-синьому мороці проглядалися риси всохлого обличчя Невмирущого праворуч од неї — старого-старезного, зморщеного й голомозого. Шкіра в нього була насиченої фіолетово-синьої барви, а вуста й нігті — ще синіші: темні — аж майже чорні. Навіть білки очей були в нього сині. Вони невидющо витріщилися на древню стару з того боку столу, чия світла шовкова сукня зотліла просто на тілі. За картянським звичаєм одне зморщене персо лишалося оголеним, і виднілася синя пипка, тверда як дублена шкіра.

«Вона не дихає». Дані дослухалася до тиші. Ніхто з присутніх не дихав, не ворушився, а оті очі нічого не бачили. Невже Невмирущі — мертві?

У відповідь їй почувся шепіт тоненький, як мишачий писк: «...ми живі... живі... живі...» — ось як це прозвучало. Міріади інших голосів підхопили відлунням: «...і знаємо... знаємо... знаємо...»

— Я прийшла по дарунок істини,— сказала Дані.— У довгому палаці я бачила багато чого... то правдиві були видива чи брехня? З минулого чи з прийдешнього? Що вони означали?

«...обриси тіней... ще не визначене завтра... пий з келиха льоду... пий з келиха полум’я...»

«...мати драконів... дитя трійці...»

— Трійці? — не зрозуміла вона.

«...три голови у дракона...» — задзумів у неї у свідомості примарний хор, а в непорушному синьому повітрі не ворухнулися вуста, не зірвався видих, «...мати драконів... дитя шторму...» Шепіт завирував, як пісня, «...три полум’я слід запалити... одне на життя, друге на смерть, а третє на любов...» її власне серце билося в унісон з тим, що плавало вгорі, синє й зотліле, «...на трьох скакунах скакати... раз на похіть, удруге на пострах, а втретє на любов...» Голоси дужчали, збагнула вона, і здавалося, вповільнюється її власне серце і навіть дихання, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...»

— Я не...— прошепотіла вона майже так само тихо, як і вони. Що з нею коїться? — Я не розумію,— мовила вона голосніше. Чому тут так важко говорити? — Поможіть мені. Поясніть.

«...поможіть їй,— глузували шепоти,— поясніть...»

І тоді крізь морок прорвалися примари — темно-сині видива. Кричав Вісерис, а розплавлене золото бігло по його щоках і заливало рот. Рослявий лорд з мідною шкірою і сріблясто-золотим волоссям стояв під прапором з вогненним огиром, а за спиною в нього виднілося охоплене полум’ям місто. З грудей помираючого королевича бризнули рубіни, мов краплини крові, а він опустився навколішки у воді й з останнім своїм подихом шепнув жіноче ім’я, «...мати драконів, дочка смерті...» Палаючи як сонячний захід, здійнявся червоний меч в руці синьоокого короля, що не відкидав тіні. Над радісним натовпом гойдався на дибах полотняний дракон. З димної вежі злетів велетенський камінний звір, видихаючи примарний вогонь, «...мати драконів, нищителька лжі...» Срібляста йшла по траві до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з ясними очима на мертвому обличчі, й вуста його сумно всміхалися. З тріщини у крижаній стіні проросла синя квітка й напоїла повітря солодким ароматом, «...мати драконів, наречена вогню...»

Видива змінювали одне одного дедалі частіше, і вже здавалося, що повітря ожило. У наметі танцювали та кружляли тіні — безкості й моторошні. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз-Дуур верещала серед полум’я, а з її чола проривався дракон. За сріблястою кобилою підстрибом волочився голий чоловічий труп. У траві, вищій за людський зріст, мчав білий лев. Від великого озера вервечкою скрадалися до Матері гір голі старухи й опустилися перед нею навколішки, похиливши сиві голови. Десять тисяч рабів піднесли свої закривавлені долоні, побачивши, як Дані, наче вітер, пролітає повз на сріблястій. «Мати! — гукали вони.— Мати, мати!» Тягнулися до неї, торкалися, смикали за плащ, за поділ спідниці, за ногу, за груди. Вони хотіли її, жадали її — вогонь і життя, і Дані, глибоко зітхнувши, розкинула руки й віддалася їм...

Аж тут її почали бити по голові чорні крила, і лютий крик протяв синє повітря — і зненацька видива зникли, обірвалися, і Дані перехопило подих і накотив страх. Навколо неї були Невмирущі — сині й холодні; шепочучи, вони тягнулися до неї, смикали, гладили, сіпали одяг, торкалися своїми холодними долонями, вплітали пальці їй у коси. Її кінцівки зробилися ватяні. Вона не могла поворухнутися. Навіть серце її припинило битися. Вона відчула, як на оголене персо їй лягла рука та крутить пипку. Чиїсь зуби намацали м’яку шкіру в неї на шиї. На одне око опустився чийсь рот і почав лизати, смоктати, кусати...

А тоді синє стало жовтогарячим, а шепіт перетворився на зойки. Серце в Дані калатало, стугоніло, долоні й роти пощезали, шкіру обдало жаром, і Дані закліпала на сліпуче світло. У неї над головою розпростав свої крила дракон і шматував жахливе темне серце, роздираючи зотлілу плоть на смужки, і коли голова його метнулася вперед, з розтулених щелеп вихопився вогонь — ясний і гарячий. Підпалені Невмирущі верещали високими й тонкими голосами, щось викрикуючи давно мертвими мовами. Шкіра в них була мов пожмаканий пергамент, а кістки — наче суха деревина, просочена лоєм. Вони танцювали, а