Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогнем і мечем 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогнем і мечем"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогнем і мечем" автора Генрік Сенкевич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 198 199 200 ... 250
Перейти на сторінку:
їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.

– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.

Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.

– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.

Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.

Невеличкий лицар виглянув у віконце.

– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.

Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.

– На коня! – закричав він.

Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:

– Уперед, братики!

Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.

Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:

– Що сталося?

– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!

– Що ж усе-таки приключилося?

– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.

– Та говоріть же ви до ладу!

– Я Богуна бачив на ринку.

– А ви при своєму розумі, пане?

– На ринковій площі бачив на власні очі, а при ньому ще душ п’ять або шість – у мене ноги ледь не оніміли, не до лічби було… Смолоскипи над ним тримали… Ох, чую, біс якоїсь нам перешкоди не утомлюється придумувати; ні, не вірю я більше в щасливе завершення нашої справи. Чи його, диявола, смерть не бере, чи що? Не говоріть нічого Олені… О Господи! Ви його зарубали, Редзян зрадив… Ба ні! Живісінький, на волі і поперек дороги норовить стати. Ух! Усемогутній Боже! Слово даю, пане Міхал, краще spectrum на цвинтарі побачити, ніж цього лиходія. І таланить же мені, чорт забирай, завжди і скрізь саме я його зустрічаю! Талан називається – ворогові такого не побажаєш! Невже, крім мене, немає на світі людей? Нехай би іншим зустрічався! Ні, одному мені тільки!

– А він вас бачив?

– Якби бачив, вам би мене не бачити, пане Міхал. Цього ще не вистачало!

– Добре б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас перехопити по дорозі?

– Здається мені, що на Валадинку.

– Так воно, мабуть, і є. Виходить, ми їдемо в один бік, а він в інший, і тепер уже не миля, дві нас відділяють, а за годину і всі п’ять наберуться. Поки він у дорозі про нас довідається та поверне назад, ми не те що в Збаражі – у Жовкві будемо.

– Гадаєте, пане Міхал? Ну, слава Богу! Наче бальзам пролили на душу… Але скажіть на милість, як могло статися, що цей чорт на волі, якщо Редзян його комендантові влодавскому видав?

– Утік, та й годі.

– Голови рубати таким комендантам! Редзяне! Гей, Редзяне!

– Чого вам, пане? – запитав слуга, притримавши коня.

– Ти кому Богуна видав?

– Панові Реговському.

– А хто він такий, цей пан Реговський?

– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської корогви.

– Ах ти, чорт! – вигукнув, ляснувши в долоні, Володийовський. Тепер я все зрозумів! Ваша милість забули – нам пан Лонгинус розповідав, як ворогують між собою Скшетуський із Реговським. Реговський цього пана Лаща, стражника, родич і за його ганьбу odium[194] затаїв на пана Яна.

– Зрозуміло! – закричав Заглоба. – На зло відпустив Богуна, значить. Але ця справа підсудна, тут плахою пахне. Я перший поспішу з доносом!

– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів Володийовський, – тоді й у трибуналі потреби не буде.

Редзян не зрозумів, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знову поскакав уперед до Олени.

Вершники тепер їхали неквапливо. Зійшов місяць, туман, що піднявся ввечері з землі, осів – ніч зробилась ясною. Володийовський зануривсь у свої думки. Заглобі знадобився ще чималий час, аби отямитися від пережитого потрясіння. Нарешті він заговорив:

– Ох, не минути лиха тепер і Редзяну, якщо попадеться він Богуну в руки!

– А ви скажіть йому новину, нехай натерпиться страху, а я з князівною поїду, – запропонував невеличкий лицар.

– І то так! Гей, Редзяне!

– Чого? – запитав хлопець і притримав коня.

Заглоба наздогнав його і деякий час у мовчанні їхав поруч, поки Володийовський із князівною не віддалилися на чималу відстань, а потім тільки сказав:

– Знаєш, що сталося?

– Ні, не знаю.

– Реговський Богуна відпустив на волю. Я його в Проскурові бачив.

– У Проскурові? Зараз? – запитав Редзян.

– Зараз. Ну, як? Не злетів з кульбаки?

Світло місяця падало прямо на товстощоке лице слуги, на якому Заглоба не тільки не помітив переляку, а навпаки, на превеликий свій подив, побачив жорстоку, просто звірячу ненависть; точнісінько такий вираз був у хлопця, коли він убивав Горпину.

– Еге! Так ти, либонь, Богуна не боїшся? – запитав старий шляхтич.

– Що ж, мосьпане, – відповів Редзян, – коли його пан Реговський відпустив, слід мені самому шукати нагоди помститися за свою ганьбу та образу. Я ж заприсягся, що даром йому це не минеться, і, якби не панянку везти, негайно кинувся б навздогін: за мною не пропаде, не сумнівайтеся!

«Тьху, – подумав Заглоба, – не хотів би я цього щеняти скривдити».

І, підстьобнувши коня, наздогнав Володийовського та князівну. За годину подорожани переправилися через Медведівку і заглибилися в ліс, який двома чорними стінами тягся від самого берега вздовж дороги.

– Ці місця я добре знаю, – сказав Заглоба. – Бір незабаром скінчиться, за ним із чверть милі відкритого поля, по якому шлях із Чорного Острова проходить, а там іще більший за цей ліс – до самого Матчина. Дасть Бог, у Матчині застанемо польські корогви.

– Пора б уже настати порятунку! – пробурмотів Володийовський.

Якийсь час вершники їхали в мовчанні по залитому яскравим місячним світлом шляхові.

– Два вовки дорогу перебігли! – раптом сказала Олена.

– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій.

Сіра тінь і справді промайнула попереду за

1 ... 198 199 200 ... 250
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнем і мечем"