Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

— Радий тебе бачити, Ніко, — знайомий чоловічий голос боляче стиснув серце, повертаючи забуті спогади. — Привіт, Леро.

Земля остаточно пішла з-під ніг, а всі емоції зібралися в пекучий клубок, який застряг у горлі. Лера важко перевела подих і ледь чутно промовила:

— Привіт, Владе. 

— Отакої! Ви знайомі?! — здивовано вигукнула Вероніка.

Лера не змогла відповісти. Організму ледь вистачало сил на те, щоб просто дихати. Влад продовжував дивитися на дівчину і цей погляд будив надійно заховані спогади. Солодкі, ніжні та водночас неймовірно болючі. Що Влад тут забув? Він майже не змінився за ці роки. Охайно підстрижене темне волосся, широкі плечі, спортивна статура. От тільки погляд тепер став зовсім іншим. Холодним і відстороненим. Чужим. Легені остаточно відмовились приймати кисень і Лера відчула, що у неї паморочиться в голові.

— Так, Ніко, — спокійний голос Влада аж ніяк не поєднувався з темним вихором емоцій у його світло-сірих очах. — Ми знайомі.

— Цікаво! Звідки? — Вероніка перевела погляд на Леру і стала похмурою. — Люба, ти така бліда. Недобре?

— Ем… Так… Душно трохи, — слова застрягали в горлі і Лера важко перевела подих. — Мабуть, піду на вулицю… Подихаю.

— Я з тобою, — Вероніка впевнено огорнула руку дівчини пальцями, стурбовано вдивляючись в її обличчя. — Ходімо.

Лера знову поглянула на Влада і побачила, що на його обличчі не смикнувся жоден м’яз. Ноги здавалися дерев'яними і відмовлялися слухатися, проте дівчина все ж таки зрушила з місця. Вероніка впевнено вела її за собою через напівтемну залу клубу, але Лера не помічала шумного натовпу. Думки були зовсім в іншому місці. В далекому минулому, яке так і не вдалося повністю відпустити. Лера не пам’ятала як одягнула пальто. І отямилася лише на вулиці, коли свіже повітря торкнулося її обличчя колючим морозним подихом. Темне небо старанно сипало на нічне місто рясний сніг і розпущене волосся Лери одразу вкрилося лапатими сніжинками. Вероніка зупинилася біля входу в клуб і перевела погляд на дівчину.

— Ти як? Краще?

— Т-так, — голос тремтів і Лера зробила глибокий вдих, наказуючи собі заспокоїтися. — Звідки Кирило знає Влада?

— Вони друзі з дитинства. Влад буде свідком на нашому весіллі. А ти його звідки знаєш?

— Теж з дитинства, Ніко, — Лера на мить замовкла, зустрівши її допитливий погляд. — Це він. Той, про кого тобі розповідала моя матір. Вона ж не називала імені, вірно? І я теж не казала тобі ім’я.

— Влад?! — світло-карі очі Вероніки стали завбільшки з блюдця. — Серйозно?!

— Я не знала, що він друг Кирила. Господи, і навіщо я прийшла сюди?

— Леро, так це ж доленосна зустріч! Шанс для вас двох почати все спочатку!

— Неможливо почати спочатку те, що давно закінчилося, Ніко.

— Влад досі тебе кохає! Але думає, що…, — Вероніка замовкла, а її очі стали ще більшими. — Леро! Влад же нічого не знає про твоє розлучення з Ігорем!

— І не повинен знати. Пообіцяй, що не скажеш йому! І Кирилу теж не кажи.

— Чому?! Божечки, та що ж такого трапилося між вами двома?!

— Я покинула Влада. Тоді, коли він найбільше потребував моєї підтримки, — Лера важко перевела подих. — Ми з ним все з’ясували ще шість років тому. 

— Ти не чуєш мене?! Леро, він досі кохає тебе!

— Я намагалася пояснити свій вчинок, але Влад не хоче розуміти. Він все життя буде звинувачувати мене. А я не шкодую про зроблене. Ці стосунки в минулому. Я не хочу їх повертати, занадто боляче. Пообіцяй, що не скажеш!

— Добре, — зітхнула Вероніка. — Не скажу. Але ти робиш величезну помилку. 

— Я зробила помилку коли виходила за Ігоря. А зараз вчиняю правильно, — Лера відкрила сумочку і витягнула телефон. — Повертайся в клуб.

— А ти?

— Я викличу таксі і поїду додому. Більше жодних корпоративів.

Вероніка тихо зітхнула, але сперечатися не стала. Попрощавшись з Лерою, вона зникла за вхідними дверима клубу. Лера набрала номер служби таксі. Операторка ввічливо повідомила, що машина буде лише через пів години. Вибору не було, тому Лера погодилась чекати. І чому вона не поїхала на своєму автомобілі? Стояти біля входу в клуб не хотілося, тому дівчина відійшла трохи далі. Зупинившись на краю тротуару, вона підняла очі до темного неба, спостерігаючи за снігопадом. Сірі очі Влада постійно виникали в думках, змушуючи серце важко стискатися в грудях. Навіщо доля подарувала їм нову зустріч? Хіба не вдосталь було болю для них обох? Лера опустила погляд на вкритий снігом тротуар під своїми ногами. В голові з’явився ще один яскравий спогад, який назавжди закарбувався у пам'яті.

Сонячний вересневий ранок зазирав до класу привітним теплом. Шестирічна Лера підійшла до вільної парти, поставила на підлогу свій великий портфель та опустилася на дерев’яний стільчик. Після урочистої лінійки вчителька привела всіх першачків до класу і вийшла в коридор поспілкуватися з батьками. Перший урок повинен був розпочатися через десять хвилин. Повернувши голову, Лера поглянула на інших дітей, які були зайняті хто чим хотів. Мабуть, треба з кимось подружитися у свій перший день в школі. На сусідній стілець щось гучно впало. Лера сполохано підскочила на місці, різко озирнувшись на цей звук. І побачила темноволосого хлопчика років семи в чорних штанах і білій сорочці, який кинув свій рюкзак на стілець поруч із нею.