Читати книгу - "Білі тумани на ісході літа над Дністром (збірка), Приймак Володимир"

Ніхто з ним не ставав до бесіди, і не вітав, і не питав, куди з мотузкою в такий раненький ранок. Лише Місько Тимчишин, баламут і бригадний гостряк, запитав із-за муру.

— Туди?..

І обвів рукою поза шию.

— Давай-давай…

Через село ішов Іван не поспішаючи, не кваплячись, все сподіваючись, що хтось знайдеться, хто відмовить від дурного задуму. А коли вже вийшов на луги, то пришвидшив крок, а там і взагалі побіг. Стрімкі потоки повідали світові, що прийшла весна, пора пробудження й розмаю. Але не бачив цього Іван, він біг й не чув ніг під собою. Високою горою кинулася навздогін йому зграйка маленьких бахурців. Вони маленькі були на горі, а він маленьким був внизу, так і бігли наввипередки, він і вони. Але сили були нерівні, зграйка відстала, а згодом Івана і взагалі поглинув ліс.

— Іван повісився…

Приніс страшну хтось звістку, і вона осоругою лягла на село. Повернувся Іван тижнів так через три, чи чотири, вже після Зелених свят. Через потоки, що захлиналися радістю, Іван повернувся, але не до села. З лісу прямо пішов до Жонки і, не ховаючись, взяв за руку і повів до сусіднього села, звідки на ту пору вже ходили рейсові автобуси. Вони виїхали на Східні, куди багато хто вже їздив на сезон. Тієї днини село втратило до них інтерес і не згадувало ні Жонку, ні Івана. Ще часом розповідали, що дуже плакали її діти, коли Жонка їх покидала. Плакала й Жонка, але вона вибрала цей шлях за Іваном і дороги назад не було.

А через рік, і також на Великдень, Жонку везли зі Східних. Коли машина з труною зупинилася при в'їзді до села, першими до неї кинулись Жончині діти.

— Матусечко! А ви писали нам, що вже приїдете на Великдень, та й більше не поїдете…

— Гляньте на нас, матусенько, як ми підросли за цю зиму, а ви все так чекали, коли ми станемо для вас підмогою…

— А ми вуставочки вишивали всю зиму на цей Великдень, а тепер будемо ходити всі в чорному...

Жонка очей не відкрила, лише припідняті її губи ніби творили усміх, так, ніби зраділа, що ось знову вона разом з дітьми. Жінки стояли довкола і плакали. Плакав і Іван. Він сидів біля труни, тримав Жонку за руку, як тримав її, коли йшли з села, і обличчям котилися сльози. Як виходили з цвинтаря, то говорили жінки кожна своєї. Стара баба Варвара, що поволі за плином років виходила з розуму, переконувала, що з них, Івана і Жонки, вийшла була б гарна пара, як би стрілись вони коли парубочили і дівували. В них й імена одинакові, твердила баба Варвара, Джонка по-американськи якби наша Іванка. Іван та Іванка. Жінки і не знали, чи вірити в легенди баби Варвари, але яке це вже мало значення, їх імена. Жінки знали своє, ніщо на землі не проходить безслідно, і платити треба за все, і за любов, і за непросту жіночу долю. Треба платити, знали жінки.

— А він ще трохи походить поміж людьми, та й повернеться до своїх…

Казали жінки.

— А цих сиріток, страшно і подумати, які гіркі часи чекають…

РІЗДВЯНА НІЧ

ДІДА ГРИГОРЮКА

Ближче до осені потягнуться сюди вервечки машин, підвод і тракторних причепів. Чернятинський млин, що на пагорбі з Поділля у Карпати. Звідки лише не їхали сюди, і Буковина, і Тернопілля, і навіть з ближніх закарпатських сіл, що вже за перевалом. Ці нескінченно довгі вечори у чергах, знайомства і братання, ці люди, різні за говірками, а чи й за поглядами, але об'єднані насушним, ці незабутні посиденьки всіх з усіма, де не ділили хліб й до хліба. Було, що не ділили щось, траплялися і хитруваті й нарвані, що намагалися прорватися без черги. Тоді млин гудів.

— Не мелеться…

Прискакували, стрясаючи повітря кулаками.

— Не мелеться твоє тут…

До бійок не доходило, заспокійливий шелест вальців гасив гнів та студив голови. Бувало, що в ті похітливі ночі лихий путав котрого та тягнув на подвиги. О, ці спокусливі приїжджі молодиці, ніщо не в силі було затьмарити їхніх принад, ані простий невибагливий одяг, ані важкі мішки, що їх доводилось носити нарівні з чоловіками. На ранок до млина прибігали місцеві жінки, вони все знали, все їм доказали. Були великі скандали, чоловіки ходили з понуреними головами, а млин ще довго мав що перемелювати. Одне і те казав їм Миколайович, розважливий поважний старший чоловік.

— Добре заходить, та зле виходить…

Хотілось дуже Миколайовичу, щоб всі зробили висновки, але минав час, а не мінялося нічого, молов млин мливо, а разом з ним людські слабинки. До Різдва віз до млина я, Іван зустрічав радо, ми походили з одного села, я був дітваком, а він парубочив і добре пам'ятаю, як до сестри на літо приїхала гарненька дівчина з Чернятина. Липневий вечір, Іван стоїть біля ставу з ровером і вона біля Йвана, мовчать. Та їм не треба було слів. Там таки того літа з останнього класу школи він поїхав за цією дівчиною. Коли я приїжджав до млина, Іван знаходив старе вбрання мельника й казав:

— На, йди мели...

Старший мельник, педантично ввічливий, так, ніби прийшов з тих давніх галицьких газдів, завжди стояв у начищених до блиску черевиках, і коли пил борошна все ж осідав, непомітно чіпляв ними за штанку.

— Пане-добродію...

Звертався до мене.

— Як набереться повний мішок, ставте позначки, петльоване – римським "один", разове – "два", і те, що залишиться, "три", третій сорт...

Вугликом я водив по мішках і уявляв, як втішаться вдома, коли вже будуть сортувати, на калачі, на хліб, на повсякденне. Коли помол буде складено в рівні штабелі, йшли до акуратної хатини мельника, що тут же, на подвір'ї.

— Знайомтесь, дід Григорюк...

Цей трохи старший чоловік всміхнувся й здалося, що знаємось віддавна, Іван тоді сказав ще:

— Діду! Сьогодні мають бути пироги...

Я був у нього гість і виглядало все на свято.

— Гай-гай, будуть-будуть...

І він, як молодий, гайнув городами з мискою свіжоспетльованого борошна, з якого дідова дружина варила нам вареники. Григорюком узагалі-то він не був, був Григорівим, але на всіх Григорівих казали в Чернятині Григорюки, казали і на нього. Сімнадцяти літ опинився в Німеччині, коли вже трохи підпили, виймав з кишені губну гармошку, награвав і був подібний на якогось німецького Ганса з радянських фільмів про війну.

— Дойчлянд, Дойчлянд, ібер алєс, ібер алєс ін дер вельт...

У тих своїх сімнадцять побачив він дві цілком різні Німеччини. Одну, як лише привезли, довершену, із селами з підстриженими газонами і живоплотами, полями, що, скільки око сягало, були ідеально доглянуті, німцями, ретельними і прагматичними, що від зорі до зорі працювали, вибудовували цю довершеність, яка і переросла у відчуття особливої окремішності, вивищеності та возвеличення, у фанатичні ідеї випещених ними ж нацистів, які завершилися пропастю. Друга Німеччина була та, з якої втікав. Пригнічена, приречена, принишкла, жалюгідна. Особливих спроб затримати його ніхто і не чинив. Він пам'ятав той лемент, який зчинився в перший день, як дременув. Але спритно заскочив на стодолу, собаки, що прибігли першими, бігали довкола, німці нишпорили в стодолі, та так нічого не знайшовши, махнули на все рукою, далі йшов і ніхто на нього уваги не звернув. Нараз усе стало непотрібним, і села з підстриженим газоном, і дбайливо доглянуті поля, і Григорюк, що мав робити на них за їжу.

— Дойчлянд, Дойчлянд, ібер алєс, ібер алєс ін дер вельт…

Били його вже на території Польщі. З поляками, як знав Григорюк, стосунки завжди були складними, але не знав він, що зробили з цими стосунками роки війни. Коли прибився до якогось забитого хутора серед полів, то побачив кількох хлопів, що молотили на тоці снопи. Хотів їсти, голод, найжахливіше, що зберегла пам'ять.

— Їсти…

— Ти єстем поляк?..

— УкрАінец… Я – укрАінец…

— БандерОвец…

На "о" наголосив один.

— Пся крев!..

І вдарив ціпом. Били довго, над ранок прийшов до себе і рушив далі. До Чернятина прибився під кінець літа, ноги стер, що пролежав усю осінь. З Іваном здружились у колгоспні роки, як будували тут ферму, клуб, школу і все, що тоді будували. Чи добре було їм у колгоспі? Про це ніколи не говорили, але це були їх молоді роки, а, значить, кращі. А от у криницю, з якої пили воду, вони ніколи не плювали. Коли Іван уже в млині не працював, дід Григорюк під Різдво тяжко забанував за тими нашими вечорами. Йому дуже кортіло між люди, послухати, як шелестять вальці, прислухатись до дивних закарпатських слів та м'якої вимови буковинців, послухати що кажуть та як виглядають ті, що в млині. Дід вбрався, вийшов на вулицю. Хуртовина, як це буває під Різдво, замітала чернятинський горб. Переступаючи через замети, не зовсім упевнено пустився в дорогу. Тьмяними пасмами, так, ніби хто розмазав їх по вечорових просторах, світилися вогники. Дід знав, це світиться млин. Один з вогників невпинно став наближатися, щоб розминутись, ступив він у колію, і в ту мить вогник перетворився у велике яскраве світло, так, ніби серед снігів, серед цієї передріздвяної віхоли засвітилися тисячі ламп. Так, ніби дуже багато сусідських хлопчиків прийшли з віфлеємськими звіздами колядувати. А потім згасло все.

— Там, на дорозі, машина збила чоловіка…

Хтось забіг до млина. Потім усі, хто тут був, вибігли на дорогу. Серед білих снігів лежав дід Григорюк. Безжалісно танцювала віхола, ніби закликаючи вже до різдвяної казки-містерії, звисали вуха старенької кролячої шапки і тільки з широко відкритих очей прозирала неповторна дідова доброта. Так, ніби востаннє, дід всміхався до світу. І ніби дивувався, що ось не встиг, і не дійшов, і не добіг.

ДОРОГОЮ

ДО БІЛИХ ЖУРАВЛІВ

Позавидували їй ті наші сільські дівчитиська.

— Софія Ротару!..

А дівчина з сусіднього села і справді була схожа на співачку. Той стан гнучкий, що аж занадто, той водоспад волосся, і очі ті, що спопеляють. Я пішов навмання. Розмовляли на сільській зупинці, аж поки не над'їхав їх автобус і не повіз її з студентами у Чернівці. Потім я чекав два довгі тижні на її канікули. І ось спадав за селом вечір, пахло всюди жнивами, які щойно закінчили тут, лиш над Дністром ще працювали комбайни, їх монотонний гул стояв понад просторами, то наростаючи, а то стихаючи. За Дністра випливав місяць, не поспішаючи, повновидий, яким буває він в останній місяць літа. Ця журавлина зграя постала перед нами раптом, так, ніби летіли, і ось усі разом сіли на млаці, як сідають вони перед вирієм.