Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Віталіно, мені шкода, що ти дізналася про це саме так… Чесно. Ти, мабуть, зараз думаєш, що я всесвітнє зло, але…

– Якщо не хотів, щоб я дізналася про це так, міг би не приводити її до будинку, до спальні, до нашого ліжка, – з мене потоком виривається образа. – Міг би не зраджувати мені, Даміре. Я не вірю, що ти не хотів… Ти наплював мені в душу і…

– Віталіно, якщо ти не бачила очевидного…

– Чого конкретно?

– Трясця, наш шлюб був неповноцінним… Ти закривала очі на проблеми!

– Що? Яким? – Я не втримуюсь і широко розплющую очі. Дивлюся на свого чоловіка, доки перед очима не починає розпливатися. – Ти вважаєш, що наш шлюб був неповноцінним? – вжахаюся я.

Він піднімає руку, ніби підтверджуючи свої слова.

Другою стискає горе-подушку.

– Ти розумієш про що я говорю. Ти не могла завагітніти.

– Я… Але ми… Я думала, що ти віриш у лікування та…

– Вірив спочатку. Але не виходило. І ти стала такою холодною.

– І як… Коли… – я роблю все більше пауз між словами.

І в глибині моєї душі народжується розуміння, що я не хочу нічого знати. Я дала Даміру шанс, так працює кляте кохання. На що я сподівалася? Думала, що він упаде переді мною на коліна і присягнеться, що такого ніколи не буде? Яка я дурепа! Він намагається звинуватити мене у своїй зраді! Наче я була поганою дружиною. Я піднімаю руку і натискаю на перенісся, щоб стримати сльози. Не маю наміру плакати перед ним.

Дамір зітхає.

– Кілька місяців, – каже він.

Його слова луною звучать у моїй голові.

Зрозуміло.

Та я не можу знайти дня, години, конкретної хвилини, коли це сталося.

Не можу прийняти, що Дамір взяв і спланував зраду. Коли він це зробив? Після того як поцілував мене? Поміж справами на роботі? Під час сніданку за столом? Брехня Даміра накладається на його образ і спотворює його повністю.

Я тильною стороною руки стираю самотню сльозу, що котиться по щоці.

Він відходить, щоб одягнути штани. Буденно піднімає з підлоги одяг, скинутий на піку пристрасті з іншою.

Зібравши всю волю в кулак, я відсуваюсь від стіни і йду до дверей.

Переступаю поріг, хапаюся за поручень, і крок за кроком, спускаюся.

Згадую, з яким натхненням піднімалася.

Згадую, що…

Боже.

Розуміння, що я ношу під серцем дитину Даміра, забирає в мене вдих.

Бажана дитина, без якої наш шлюб розвалився, росте у мені.

Пізно.

«Кілька місяців тому», – сказав Дамір.

Чому ми не змогли зачати раніше? Цього жахіття могло б не статися.

– Віто, стривай, ну ти куди? – Він наздоганяє мене біля дверей.

Вже одягнений.

Зовні знайома людина, та абсолютно чужа.

– Поживу… у батьків, – кидаю я.

Насправді я не збираюся йти до них. Тільки не до мами з татом, які люблять Даміра, наче сина. Можливо, поживу у когось із подруг. Моє майбутнє здається розпливчастим та невизначеним. Мені не хочеться з ним прямо зараз розбиратися.

– Віталіно…

– Ти вже достатньо сказав.

– Ти можеш залишитися, я ж не виганяю тебе.

Я зупиняюся, але не за тим, щоб серйозно розглянути пропозицію.

– Серйозно? І спати на ліжку, на якому ти розважався з іншою?

Він стискає губи.

Але в ньому, як і раніше, немає провини. Тепер він роздратований.

Відчинивши двері, я швидше і впевненіше спускаюся з ганку.

Прохолодне повітря освіжає розпале емоціями тіло. Біля воріт я розвертаюсь і кидаю погляд на наш будинок. Нашу першу спільну інвестицію. Він назавжди залишиться місцем, де ми розпочали нашу спільну історію. Я схлипую, але все ж не дозволяю собі розплакатися зараз.

Закидаю сумку на плече та опускаю руку на живіт. Погладжую його за годинниковою стрілкою, наче вибачаючись перед маленьким усередині за все, що йому, можливо, доведеться пережити через мене.

***

Ми з Даміром живемо у спальному районі біля річки, що вирізняється з поміж інших гарними плитковими доріжками, великою кількістю дитячих майданчиків у парках… І занадто допитливими сусідами.

– Віталіно, – гукають мене. – Віталіно, сонечко…

До речі, про «допитливих сусідів»…

До мене йде Валентина Степанівна з будинку сорок сім. На плечах у неї блідо-рожева шаль, а в руках ріжок морозива. Вона підходить і жартівливо погрожує пальчиком, мовляв, йду ввечері «зовсім не в той бік, що зазвичай».

Я дивлюся в її світло-блакитні очі, непристойно довго мовчу, борючись із бажанням взяти і впасти їй на груди, розплакавшись. Вона вдвоє старша за мене, встигла всякого побачити в житті, але чи зрозуміє вона почуття зрадженої жінки? Якщо в її шлюбі і були зради, про них вона ніколи не розповідала.

Сльози душать мене кілька хвилин.

Щоразу накочує хвиля образи. Я знаю, що колись вона змиє спроби «тримати обличчя». Але ні. Валентина Степанівна не та людина, якій я хочу довіритися.

– Подругу викликали на роботу, я посиджу трохи з її малюком, дочекаюся її повернення, – кажу я, примудряючись усміхнутися вперше за останні півгодини. – Ви не хвилюйтеся за мене, добре?

– Коли вже в тебе буде своє янголятко, Віталіно? – нахиляється до мене Валентина Степанівна. – Ви з Даміром будете чудовими батьками. А ваші гени…

Без ножа ріже.

– Якщо народиться дівчинка, то буде розбивати серця усім хлопакам.

– Ох, Валентино Степанівно, я б з вами поговорила, але…

– Я розумію. Добре. Біжи, сонечко.

Я коротко обіймаю її.

– Заходь у вихідні, вип'ємо чаю, поговоримо! – Пропонує вона в спину.

Я не планую повертатися, але погоджуюсь із фальшивим ентузіазмом.

Через незручні туфлі просто шалено болять ноги. Але я крокую далі, проходжу одноманітні будинки та магазини, намагаючись ні на що не дивитись. Район, яким я йду, ми з Даміром колись обирали для дитини. Він запропонував купити нерухомість у безпечному районі, щоб поряд був гарний дитячий садок, найкраща школа, багато дитячих майданчиків. Ми навіть спортивні секції придивлялися по сусідству. Через це мені фізично важко тут перебувати з тих пір, як лікар сказав, що я не зможу завагітніти через гормональні проблеми і треба лікуватися.