Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

– Боюся, Гастінґсе, для тебе тут буде надто тихо.

– Любий друже, це саме те, що мені потрібно.

– Так, тут досить мило, якщо ти хочеш байдикувати. Сам я двічі на тиждень муштрую добровольців, а також допомагаю на фермі. Моя дружина постійно «біля землі». Щоранку о п’ятій вона вже на ногах, доїть корів, і так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інґлторп! – Джон раптом пригальмував і глипнув на годинник. – Може, встигнемо забрати Синтію. Ні, вона вже, мабуть, вийшла з лікарні.

– Синтія? Це ж не твоя дружина, правда?

– Ні, Синтія – протеже моєї матері, дочка її шкільної подруги, яка одружилась із нечесним адвокатом. Він прогорів, і дівчинка залишилася сиротою й без копійки. Мама прийшла на допомогу, і Синтія живе з нами вже зо два роки. Вона працює в госпіталі Червоного Хреста в Тедмінстері, за сім миль звідси.

Він замовк, бо ми під’їхали до чудового старого будинку. Дама в цупкій твідовій спідниці, що схилилася над трояндами, випрямилася, помітивши нас.

– Привіт, Іві! Ось наш поранений герой! Містер Гастінґс, міс Говард.

Міс Говард щиро, аж до болю потисла мені руку. Мене вразили блакитні очі на засмаглому обличчі. То була приваблива жінка років сорока з глибоким голосом, майже чоловічим, коли його підвищувала. Досить приємна дебела постать із відповідними ногами в добротних черевиках. Її спосіб спілкування, як я невдовзі виявив, вирізнявся телеграфним стилем.

– Бур’яни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережніше тут.

– Запевняю, я б з радістю вам допоміг, – відповів я.

– Не треба так казати. Ніколи. А то пошкодуєте.

– А ви цинічна, Іві, – розсміявся Джон. – Де ми сьогодні питимемо чай: усередині чи надворі?

– Надворі. Надто гарний день, щоб сидіти в чотирьох стінах.

– Що ж, ходімо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогодні. «Достоїн бо робітник своєї нагороди»,[1] самі знаєте. Ходіть, відпочиньте.

– Гаразд, – сказала міс Говард, знімаючи садові рукавиці, – мушу погодитися з тобою.

Вона провела нас за будинок до місця, де під тінню величезного платана був накритий стіл для чаювання.

З одного з плетених крісел піднялася постать і зробила кілька кроків нам назустріч.

– Моя дружина, Гастінґсе, – сказав Джон.

Я ніколи не забуду, як уперше побачив Мері Кавендіш. Її високу струнку фігуру на тлі пломенистого світла; яскраве відчуття жаристого вогню, який, здавалося, відбивався в її прекрасних золотисто-карих очах, неймовірних очах, що відрізнялися від очей усіх інших жінок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тілі – усе це залишило в моїй пам’яті неймовірне враження. Я ніколи цього не забуду.

Мері Кавендіш привітала мене, сказавши кілька приємних слів чистим низьким голосом, і я занурився в плетене крісло, відчуваючи надзвичайну радість, що прийняв Джонове запрошення. Місіс Кавендіш подала мені чай, а кілька тихих зауваг, які вона зробила, лише посилили моє перше враження про неї як надзвичайно чарівну жінку. Уважний слухач завжди стимулює розповідати, і я розказав кілька кумедних випадків, що стались у санаторії, і полестив собі, що розважив господиню. Джон, звісно, хороший хлопець, та блискучим співрозмовником його не назвеш.

У ту мить із відчинених скляних дверей долинув добре відомий мені голос:

– Альфреде, напишеш княгині потім, після чаю, добре? А я запрошу леді Тедмінстер на другий день. Чи почекаємо на відповідь княгині? Якщо вона відмовиться, леді Тедмінстер могла б прийти на відкриття в перший день, а місіс Кросбі – на другий. А ще ж герцогиня, щодо шкільного свята.

Чоловік щось пробурмотів, а потім місіс Інґлторп відповіла:

– Так, Альфреде, звичайно. Краще після чаю обміркуємо. Ти такий розсудливий, Альфреде.

Скляні двері відчинилися трохи більше, й на траву ступила красива срібноволоса стара леді з дещо владними рисами обличчя. За нею прямував чоловік, манери якого вирізнялися шанобливістю.

Місіс Інґлторп палко привітала мене:

– Містере Гастінґс, як чудово побачити вас після стількох років. Альфреде, милий, містер Гастінґс. Гастінґсе, Альфред – мій чоловік.

Я зацікавлено глянув на «милого Альфреда». Без сумніву, тут він був чужинцем. Я вже не дивувався Джоновій відразі до його бороди. Мені здалося, довшої та чорнішої бороди ще не бачив. Він носив пенсне із золотою оправою й мав на диво невиразні риси. Мені спало на думку, що, ймовірно, він мав би природніший вигляд на сцені, тому що в реальному житті був неначе не на своєму місці. Він в’яло потис мені руку і сказав досить низьким і улесливим голосом:

– Дуже приємно, містере Гастінґс. – Потім звернувся до своєї дружини: – Емілі, любонько, ця подушка, схоже, трохи вогка.

Вона аж світилася ніжністю, коли він замінив подушечку, демонструючи найчуйнішу турботу. Дивно, що таку розсудливу жінку так засліпило!

За присутності містера Інґлторпа компанія поводилася стримано, у повітрі відчувалася прихована ворожість. Зокрема, міс Говард навіть не намагалася приховати свої почуття. Проте місіс Інґлторп, здавалося, не помічала нічого незвичайного. Її балакучість, яку я пам’ятав ще з давніх часів, за всі ці роки не змінилася, і з жінчиного рота лився безперервний потік слів, здебільшого про майбутній благодійний ярмарок, який вона організовувала і який мав відбутися найближчим часом. Час від часу вона зверталася до чоловіка, уточнюючи дні та дати. Його турботливі й уважні манери не змінювалися. Із самого початку в мене виникла до нього сильна відраза, і я лестив собі, що моє перше враження цілком очевидне.

Місіс Інґлторп повернулася до Івлін Говард дати інструкції щодо листів, а її чоловік звернувся до мене запопадливим голосом:

– У вас військова спеціальність, містере Гастінґс?

– Ні, до війни я працював у «Ллойдс».[2]

– Повернетеся туди, коли все закінчиться?

– Напевно. Або туди, або почну все з чистого аркуша.

Мері Кавендіш нахилилася вперед:

– А яку професію вибрали б ви, якби прислухалися до своїх схильностей?

– Ну… усе відносно.

– Жодного таємного хобі? – запитала вона. – Скажіть мені, до чого вас тягне? Кожного тягне, зазвичай до чогось безглуздого.

– Ви сміятиметеся з мене.

Вона всміхнулася.

– Напевно.

– Ну… Я завжди мав таємне бажання бути детективом!

– Справді? У Скотленд-Ярді? Чи як Шерлок