Читати книгу - "Ох (народна казка), Невідомий Автор"

От вона дожене та:

– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

– Коли ти, кумонько, хочеш балакати, каже окунець щуці, – то я й так чую!

Знову – що нажене щука окуня та:

– Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже:

– Коли ти, кумонько, хочеш, – то я й так чую!

Довго ганялась щука за окунем – та ні, не дожене!

А це підпливає той окунь до берега – аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води.

Приносить додому, хвалиться:

– Який я, таточку, гарний перстень знайшла!

Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через який там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:

– Що тобі треба?

– Так і так: їхав я, – каже Ох, – кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

– Так, – каже цар, – моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі!

Тут уже цар уступився:

– Оддай, – каже, – дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, – оддай!

А Ох так просить:

– Що хочете, те й беріть у мене, – тільки оддайте мені перстень!

– Ну, коли так, – каже царівна, – то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень на землю.

Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні, – він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, – та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...

А з тієї пшонини та перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:

– Ні за ким, – каже, – я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився: "Як-то за простого парубка оддати свою дочку?!" А далі порадилися – та взяли їх поблагословили та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!