Читати книгу - "Куля, Мінович Олександр"

На люди. Вулицями міста. А якщо всього лиш на хвильку, по тихенькій команді когось невидимого з середини строю: "Снять!". Пілотки, шапки раз – і зняті, сотні лисих голів раз – і засвітились-блиснули, немов ліхтарі на стовпах. Перехожі ледь не падають з переляку, а потім зі сміху.

– Гляньте, гляньте! Всі солдати лисі! Ніколи такого не бачили!

Навздогін – регіт. Дискредитація військової частини, може навіть всієї радянської армії!

Камандірам хоч провалися. Комбата ледь параліч не схватив. Це ж такі наслідки можуть бути, що пагони полетять, наче горобці з під стріхи. А якщо хтось сфотографує, а якщо в якійсь газеті розмістить? Цілий батальйон лисих солдат! Це вже буде не конфуз – це щонайменше диверсія! Акція проти армії! Не до сміху! Та за таке…

Майже цілий місяць у баню не водили. Чекали, щоб волосся відросло. Всіх дідів, ймовірних зачинщиків, через губу пропустили, для санітарного очищення від "барзоти", немов прокажених. Дембель пообіцяли затримати аж до самого нового року. Все, що стриже-бриє, вилучили. Тепер голитися тільки під наглядом камандірів.

Але ж тепер і втрачати не стало чого. Наче тим пролетаріям, яким "нєчєво тєрять, кромє собствєнних цєпєй". Все і так забрали. Чим могли настрахали, що могли відняли. Як тут бути? Треба нове щось встругати. А як же інакше? Не здаватися ж отак просто…

Придумали. Гора накопиченого колективного розуму видала наверх нову ідею. Коли забирають розраду і втіху, чого б не знайти їй заміну. У п'янстві, к приміру. Чого б не зайнятися справжнім чоловічим ділом – варити самогон, або хоча би бражку? Дідам же тре до "гражданки" готуватися? Ввійти в нормальний тонус, аби вдома нормально виглядати, від найменшої чарки не п'яніти.

Задумали – зробили. Головне, поставити завдання, а там закрутиться, неначе пропелер у вертольоті. Сила ж яка, рук скільки, яких немає до чого приткнути.

Почали. Хтось із їдальні щось поцупить, хтось зі складу продуктового, хтось із магазину армійського (чайник називається). Розподілили обов'язки, наче у мурашнику. Правда, із самогоном не вийшло – апарат не вдалося сконструювати, але бражка вийшла нічогенька. Добру кварту вип'єш – очі стають косими, й в ногах відчувається. Недарма зусилля прикладали. Молодим, зрозуміло, ніззя, хай ще послужать правильно, рано їм, ну а дідам – якраз. Все рівно дембель їм обіцяно у новорічну ніч.

Стали камандіри помічати – підлеглі їхні ходять "під кайфом". То один на очі попаде – якийсь незрозуміло веселенький, то інший. Принюхались – перегаром садить. Оце так штука! Оце тобі дослужились! І де беруть, хоч застрелься – незрозуміло. Ніхто ж за ворота не виходить. Один поштар – і того кожен раз трясуть на прохідній. Що тут скажеш?

Знов прогнали дідів через губу, однак не всіх там довго й потримаєш, у них же, хоч якісь, та обов'язки є. Той художник – агітплакати оформляє, той повар, той чоботи шиє. Робота без них не зробиться. Посидять трохи під арештом, і назад службу нести. А там знову, не встигнеш зоглянутися – вже п'яні.

Першу схованку з брагою камандіри знайшли швидко – під одягом зимовим у казармі. Другу вже довго шукали, слідкували, хто й куди ходить. Раз солдати часто бібліотеку навідують, значить там. Віднайшли на стелажах за книжками.

А дальше… Ходить собі солдат по казармі – тверезий, немов склянка води джерельної, коли ж – глядь, а він вже хитається. Прям на очах у Пшонки чи замполіта. В голову таке не вкладається.

Хто б міг догадатися, що вогнегасник на пожежному щиті, служить пунктом алкозаправки. Збоку у ньому дірка непомітна і шланг малесенький, дротом перетиснутий аби не вибігало. Підійшов, дротика відігнув, сьорбнув скільки влізе – і відходь облизавшись. Хай хто спробує знайде, звідки вуха стирчать.

Камандіри з ніг збились, шукаючи. Однак, кажуть, що все заховане рано чи пізно знайдуть. Хтось із солдат втратив пильність і припав до шлангочка, біля пожежного щитка, не побачивши, що за ним спостерігають. Схованку накрили, бражку вилили. Передихнули. Саме так: тільки передихнули. Тому, що колективний розум почав новий проект, нову схованку.

На цей раз посудину із бражкою сховали не десь там. Не в простому закамарку, а в святая-святих – у ленінській кімнаті, друга назва: "красний уголок", вотчина замполіта, його дітище. Тут і сховати, здавалося б, немає куди. Столи, газети: "Красная звєзда", "Правда", агітаційна література і портрети комуністичних вождів. І Лєніна теж, бо без нього ніяк. От за його портретом і зробили нову схованку.

Замполіт радий. Солдати нарешті політичну свідомість стали проявляти – газети читають, ленінську кімнату відвідують. Може тепер і буянити перестануть.

Проте, ні. Знову під хмельком стали попадатися. Знову десь сьорбають свою вражину-бражку. Хай би вона їм носом ішла!

Не скоро, геть не скоро, але й цей сховок знайшли. Однак тепер вже не раділи, а злякалися. За Лєніном!.. То вже не просто п'янка-буянка. Тут політикою запахло.

І справу ж роздувати не можна. Зверху скажуть: самі винуваті, не догледіли. Полетять вже не пагони, а голови.

Надовго задумались камандіри. Зачесали свої потилиці. Що не пропонували комбату – все погано, все рикошетом на їх же й піде. Непросте перед ними стало завдання, нелегко було їм на щось зважитися.

Переміг здоровий розум. Хтось сказав, що кращий вихід із конфлікту – перемир'я. Правильніше йти на уступки, ніж дальше заганяти справу у безвихідь.

Рішили-постановили: готові Кулю повернути, але бузу свою кінчайте.

Домовились: в дальньому кутку частини збудувати для собаки простору загородку й теплу будку. Випускати Кулю можна тільки вночі, ніби як для підсилення охорони.

З того часу Куля став повноправним бійцем батальйону. Форму і зброю правда не дали, але на "довольствіє" поставили.

Тепер Куля знову скрашує ніч караульним, провідує арештантів і хворих, зустрічає новобранців і проводжає дідів на дембель. У кожному дембельському альбомі є його фото, часом навіть замість дівчини.

Олександр Мінович