Читати книгу - "Дума про військо Ігореве, Мирний Панас"

За те ж тоді німці й венедці,
Греки й моравці
Святославову славу співали,
А Ігоря словами картали,
Що багато всякого добра на Каялинім дні затопив,
Половецькі річки руським золотом наситив,
А сам з золотого сідла у невільницьке переступив…
Як тоді городянські мури сумували, Відради ні крихти не мали!

VIII

Сниться Святославові дивний-предивний сон.
"Сниться, — каже він, — що у Києві,
На святих тих горах київських,
Сії ночі та ізвечора
Чорним коцом мене вкривано
На моєму ліжку на тисовому,
Вина синього набирано,
А синє вино
З трутою було;
Та ще сипано мені з порожніх половецьких стрілечниць
Великий жемчуг на груди —
Пестили мене вражії люди!
Що в моїм теремі златоверхому
Лежали балки не позмикані;
Що з вечора та й через цілу нічку
Вигравало чорне вороння;
Що на плаці в місті та на оболоні
Стали пущі та нетрі як на долоні;
А кияни одступили геть аж до синього моря!"

На те бояри
Князеві мовляли:
"Ой вже ж, бо нам, князю, туга розум помутила…
То два ясних соколи з золотого батьківського престолу злетіло:
Тмуторокані шукать полетіли,
Шоломом напитися з великого Дону хотіли.
Та спіткала їх лихая недоля
Серед чистого поля:
Погані половці їх спіймали,
Гострими шаблями крила обрубали,
А бистрії ноги в залізні кайдани кували…"

Ой темно та хмурно на третій день:
Два яснії сонця потухали,
Два червоні стовпи погасали;
А разом з ними й два молоді місяці — Олег та Святослав — примеркали,
В тумані зникали,
Мов у морі потопали.
Велику відраду у хановім серці розбуджали.
Ой на річці на Каяльці
Темна нічка світ покриває —
Руську землю, як чорна галич, половець укриває…
Та вже ж устала слава на славу,
Налягла сила на святу волю,
Вже спустився Див на чорну землю…
А на березі синього моря готські дівчата співають,
Золото руське з рук на руки перекидають,
Словами промовляють:
"Слава годині Бусовій,
А ще більшая Шарукановій,
Що віддячив ворогам за нашу тяжку неволю!"
А чи весело ж, князю, нашій дружині на полю?..

Ой зронив тоді старий Святослав
З уст своїх золоте слово,
Вмиваючись гіркою сльозою:
"Ой сини мої,
Соколи ясні —
Ігорю й Всеволоде!
Рано, рано почали ви Половецьку землю плюндрувати,
А собі слави шукати;
Як неславно ви воювать починали,
Так неславно й кров ворожу розливали!..
Хоч ви своє серце з заліза й булату кували,
У завзятті гартували,
А якої слави добули?
Тільки моїй старій сивій голові
Клопоту та горя завдали!
Не бачу тепер я вже ні дужого, ні багатого,
Ні мого коханого брата Ярослава завзятого
З чернігівською дружиною,
З могутами і з татранами,
З шельбирами і топчаками,
З ревугами і ольберами…
Ті, хоробрі, без шоломів велике завзяття мали:
З одними шевцями поганих військо побивали.
Прадідівську славу із могил вертали!
А ви, безталанні, казали:
"Піднімімось самі,
Добудемо ми своєї слави
Та ще й батьківську поділимо між собою!"
Ой чи не дивно, браття, знов старому та помолодіти?
Коли сокіл линяє —
Широко він свої крила розпускає,
Високо угору літає,
Всяке птаство мале й велике побиває,
Свого гнізда у наругу не даває…
Ой тим не минула нас година лихая,
Що від князів мені помочі немає:
Ромен вже під половецькими шаблями загибає,
Володимир од ран знемагає,
Туга й горе Глібовому синові серце надриває".

IX

Ой великий князю, Всеволоде!
Добрий розум май —
З далекого краю прилітай,
Золотий батьківський престол обороняй!
Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,
А шоломами великий Дін розлити.
Якби то ти був на сей час, брате, —
Можна б було невільника по ногаті купувати,
Челядника по різані продавати;
Зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати!

А ви, завзяті Рюриче й Давиде!
Чи не ваші то золоті шоломи
Плавали по кривавому полю?
Чи не ваша то хоробра дружина рикала, мов тури, по полю,
Як вороги наганяли
І в невідомім полі гострими шаблями рубали?
Ой вставайте, браття,
Та вставайте, миле,
В золоте стремено вступайте,
Ворогові відплату давайте —
За зневагу сьогочасну,
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря,
Завзятого Святославенка!

А ти, галицький Осмомисле Ярославе!
Високо ти на своїм злотокованім престолі сідаєш,
Угорські гори підпираєш,
Своїми залізними полками королеві шлях заступаєш,
Дунайські ворота зачиняєш,
Велике каміння за чорні хмари шпурляєш,
По Дунаєві кораблями літаєш,
Грізну славу за себе по всіх землях пускаєш,
Києву ворота відчиняєш,
З батьківського золотого престолу аж за султанську землю стріли пускаєш…
Устрель же Кончака, Ярославе,
Поганого безбожника —
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря, Завзятого Святославенка!

А ти, смілий Романе та Мстиславе!
Хоробрі ви думки маєте,
Своїм розумом на добре діло замишляєте,
У великім завзятті високо літаєте,
Як ті соколи, що по вітру ширяють,
З високості птиць побивають…
Ой під вашими залізними крилами
Та шоломами латинськими,
Багато земель звідало горя
Від лютого боя:
Литва і Ятвяги, Половці й Дремела —
Списи свої покидали,
А голови підхиляли —
Під ваші гартовані мечі клали!

Ой вже та примеркло Ігореві яснеє сонце,
Не перед добром високе древо
Зеленеє листя зронило —
То ж по Росі і по Сулі половці городи поділили:
Вже не воскреснути Ігоревій хоробрій дружині!
Гей, тебе, князю, Дін викликає,
На боїще князів призиває…
Олегенки — хоробрії вої —
Вже готові до бою.

А ви, три Мстиславенки славні,
З доброго гнізда шестокрильці кохані!
Не боями, не розрухом собі землі добували…
Нащо ж ваші золоті шоломи,
Нащо ляцькі гартовані списи набували?
Загородіть ними, князі шестокрильці,
Ворота від Половецького поля
Своїми гострими стрілами —
За святую землю Руську,
За глибокі рани Ігоря,
Завзятого Святославенка!

X

Ой уже Сула та крутоберега
Свої срібні хвилі в Переяслав не посилає,
А Двина непролазними болотами
З того грізного Полоцька протікає,
Де поганий литвин криком ліс окриває.
Один тільки Ізяслав Василенко
Добре дбав —
Своїми гострими шаблями об шоломи литовські позвоняв,
Та, добувши славу
Дідову, Всеславу.
Поліг на кривавій траві
Під червоними щитами,
Побитий-посічений литовськими мечами.
І схопивши славу
Дідову, криваву,
На смертну постелю він її клав,
Словами промовляв:
"Вже твою, княже, дружину крилами птиці покривають,
А звірюки кров випивають".
Тоді біля його
Не було з братів нікого —
Ні Брячеслава, ні Всеволода —
Нікому і очей прикрити,
Прийшлось самотою жемчужную душу спустити
З хороброго тіла через золотеє намисто.
На той час голоси затихали,
Радощі зникали,
Одні тілько городянські сурми жалібно грали-вигравали.

Ой ти, Ярославе,
І всі Всеславові внуки!
Візьміть знамена у руки,
Червонії стяги до землі прихиляйте,
Щербаті мечі у піхви ховайте,
Бо не вміли ви дідової слави залучити:
Стали ви своїми незгодами поганців на Руську землю наводити,
Життя Всеславове зводити…
Ще, бач, трохи землі Руській горя —
Від Половецького поля!

Ой на сьомому віку Трояновому
Всеслав ворожбу розпочинає,
На свою любу дівчину гадає…
Він на луку в сідлі упирає —
До Києва на вороному коні скакає,
На дубові до золотого київського престолу допливає.
Лютим звірем опівночі никає,
Сивим туманом повисає,
А на ранок з Білгороду тарани висилає,
Новгородські ворота відчиняє,
Ярославову славу на вітер пускає,
Сірим вовком з Додуток до Немиги скакає.

Ой на тій Немизі,
Та на кривавім березі,
Лихо тяжке виростало —
Замість снопів голови слало,
Життям накладало,
Мов на току, булатними ціпами молотило,
Душу від тіла відбивало…
І криваві береги Немиги
Не пашнею засівало —
Руськими кістками устилало!

А князь Всеслав людям суди судить,
Князям раду радить;
А сам сірим вовком по полю гуляє,
Ще до півнів з Києва до Тмуторокані добігає,
Великому Хорсові сіроманцем шлях перебігає.
Ой у Полоцьку, в святій Софії, рано вдарили до утрені в дзвони —
А він в Києві вже те й зачуває…
Та хоч висока душа в іншому тілі буває,
Одначе й вона часто в біді пробуває.
Тим йому й віщий Боян
Таку приповість давніше розумно сказав:
"Ні хитрому, ані гожому,
Ні бистрому, на птиць схожому,
Не минути суда божого!"

Ой стогни, стогни, Руськая земле,
Давню годину пригадуючи,
Та перших князів споминаючи!
Не можна було святого Володимира до гір київських прикувати:
Його стягами Давид з Рюриком почали тепер заправляти,
Нарізно бунчуки розвивати,
На Дунаєві списами співати.

XI

Ой то не сива зозуленька закувала,
Не дрібні пташки защебетали —
То Ярославна рано до схід сонця слізно ридала,
Словами промовляла:
"Ой полечу, — каже, — я зозулею,
Та помчуся по синім Дунаю,
Сяду-впаду край річки Каяли,
Змочу свої боброві рукава,
Та обітру князеві криваві
На хоробрім його тілі рани!"

Ой у Путивлі на мурові зрана
Ще й яснеє сонце не вставало,
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:
"Вітре, — каже, — буйнеє вітрило!
Чи то ж тобі мої сльози милі?
Нащо ж вієш, вієш-завіваєш,
Нащо ханові стріли хапаєш,
На легкому крилі підіймаєш,
В військо мого князя пускаєш?
Хіба тобі немає простору
Віятися попід небосклоном,
Сині хвилі в морі піднімати,
Кораблі на хвилях гойдати?
Нащо ж мою радість розвіваєш —
На шовковій траві розстилаєш?"

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало,
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:
"Ой ти, Дніпре, — каже, — Славуто!
Твою славу знають усі люди…
Пробив єси кам’янії скали,
Біжучи у землю Половецьку,
І на того Кобяка лихого
Святослава носив хороброго…
Чому ж мені не принесеш, синій,
Князя мого, єдину дружину,
Щоб я йому до схід сонця рано,
Своїх гірких сліз не посилала?"

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало,
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:
"Ясне, — каже, — трияснеє сонце!
Любо сяєш з свого ти віконця,
Добрим людям тепло розливаєш —
Нащо ж мене слізьми обливаєш?
Нащо своє гаряче проміння
Розсипаєш на княжу дружину?
На безвідді — їх згагою томиш,
Сагайдаки — спекою згинаєш,
Стрілечниці — тугою змикаєш?"

XII

Ой опівночі синє море грало,
На чистеє поле туман налягає —
То сам господь Ігореві шлях направляє
З землі Половецької
На землю Руську,
До батьківського золотого престолу вертає.