Читати книгу - "Битва королів"

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер — отака трійця... кого таке не розчулить!

— Посидь зі мною, дитино,— кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.— Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

— Мені наснився поганий сон,— пояснила Ширін.— Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

— Ми про це вже говорили,— мовив він м’яко.— Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель — вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,— узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.— Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

— А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,— зітхнув мейстер Кресен.— Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

— Ота штука в небі — це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

— Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

— Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,— Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.— Вони більші за інших і розумніші — їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.

— То тепер стане холодно? — Ширін була літньою дитиною, яка не спізнала справжнього холоду.

— З часом,— озвався Кресен.— Якщо боги будуть милостиві, вони дарують нам теплу осінь і рясні врожаї, щоб підготуватися до прийдешньої зими.

Серед простолюду подейкують, що довге літо означає ще довшу зиму, але мейстер не бачив сенсу залякувати дитину цими байками.

Тут брязнув своїми дзвіночками Картатий.

— Під водою завжди літо,— співучо мовив він.— Моряниці носять у косах плакун-зілля і плетуть собі сукні зі сріблястих водоростей. Знаю, знаю, о-о-о!

— Я б теж хотіла сукню зі сріблястих водоростей,— хихикнула Ширін.

— На дні морському сніг падає вгору,— сказав блазень,— а дощ сухий, як порох. Знаю, знаю, о-о-о!

— І що, справді піде сніг? — запитала дитина.

— Так,— підтвердив Кресен. «Але, сподіваюся, лише за кілька років, і ненадовго».— А ось і Пілос із птахом!

Ширін у захваті скрикнула. Навіть Кресен мав визнати, що птах справляв враження: білий як сніг і більший за яструба, з блискучими чорними очима, які свідчили про те, що він не якийсь там альбінос, а чистопородний білий крук з Цитаделі.

— Сюди,— покликав мейстер. Крук розпростав крила, здійнявся в повітря та з ляпанням перелетів кімнату, щоб приземлитися на стіл поряд з мейстром.

— Займуся вашим сніданком,— оголосив Пілос. Кресен кивнув.

— Це леді Ширін,— сказав він круку. Птах покивав білою головою, так наче кланявся.

— Леді,— крякнув він,— леді.

Дитя роззявило рота.

— Він розмовляє!

— Знає кілька слів. Я ж казав, що вони мудрі, ці птахи.

— Мудрий птах, мудрий муж, мудрий-мудрий блазень,— зронив Картатий, дзоркаючи бубонцями.— Мудрий-мудрий блазень,— повторив він і заспівав.— Підуть тіні у танок, у танок, у танок! — перестрибував він з ноги на ногу.— І не зникнуть все одно, все одно, все одно!

З кожним словом він сіпав головою, і дзвіночки на рогах бриньчали.

Білий крук крякнув і, ляпаючи крилами, злетів і всівся на залізне бильце сходів, що вели в гайворонник. Ширін, здавалося, змаліла.

— Картатий співає і співає. Я просила його не співати, але він не слухається. Він мене лякає. Хай він уже припинить!

«І як це мені зробити? — подумав старий.— Колись я б заткав йому рота назавжди, але тепер...»

Картатий з’явився у них хлопчаком. Це світлої пам’яті лорд Стефон знайшов його у Волантисі, на тому боці вузького моря. Король (колишній король, Ейрис II Таргарієн, який у ті дні ще не був божевільним) відіслав його світлість на пошуки нареченої для королевича Рейгара, у якого не було сестер, отож і одружуватися не було з ким. «Ми знайшли чудового блазня,— написав лорд Стефон Кресену за два тижні до того, як мав повернутися додому після безплідних пошуків.— Ще хлопчак, а вже спритний, як мавпа, і дотепний, як дюжина придворних. Уміє жонглювати, загадує загадки та знається на чарах, а ще він гарно співає чотирма мовами. Ми заплатили за його звільнення і сподіваємося привезти його з собою додому. Роберту він сподобається, а з часом, можливо, він і Станіса навчить сміятися».

На згадку про той лист Кресен засумував. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, і юний Картатий — не виняток. Бо з моря, завиваючи, раптово налетів шторм, і Кораблетрощильна затока виправдала своє наймення. Лордова двощоглова галера «Вітропава» розбилася зовсім поруч — з замку видно було. Двоє синів лорда Стефона спостерігали з парапетів, як море, розтрощивши корабель об скелі, поглинуло їхнього батька. З лордом Стефоном Баратеоном і його леді-дружиною пішла на дно сотня гребців і матросів, і ще багато днів потому кожен приплив лишав на прибережній смузі попід Штормокраєм свіжий