Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Ханна

Привіт! Мене звуть Ханна Тейлор. Нещодавно мені виповнилося дев'ятнадцять. Раніше я жила в Бостоні, але тепер ми з мамою Клер переїжджаємо в невелике місто Рівервуд.

Переїзд з Бостона в Рівервуд триває вже цілу вічність. Але мене це зовсім не бентежить.

Люблю переїзди. Зміна місця проживання це дуже забавно. Ти завжди починаєш все наново. І це почуття не порівняти ні з чим.

Але не цього разу...

Цей переїзд дається мені з великими труднощами. Мої батьки розлучилися, і ми з мамою їдемо геть, назустріч своєму новому життю і подалі від батька Джона. Мати не хоче жити з ним в одному місті.

О-у-у-у, мало не забула! У мене ще є молодший брат Джеймс. Який лишився жити з батьком. Тому що тато так вирішив, а я залишаюся з мамою, і це теж його рішення.

Наша машина мчить пустельною дорогою – наближаючись до високих дерев. Поле навколо змінюється густим зеленим лісом. Десь вдалині згустіли чорні важкі хмари. Схоже буде дощ.

Що ж, це чудово. Люблю дощ. Сподіваюся, коли ми дістанемося міста, він литиме на повну силу, і ніхто не помітить нашого приїзду.

- Який вид! Тобі подобається? - мама явно насолоджувалася красою природи. - Це чудово. Ніколи раніше не бачила нічого подібного.

- Так. Дуже красиво, - погоджуюсь я, дивлячись у вікно.

- Здається, піде дощ, - мама зосереджено дивиться вперед.

– Я теж про це подумала. Але що вдієш? Ти ж не накажеш дощу не починатися, - я все так само дивилася на пейзаж, що проноситься повз.

- Думаю, нам тут сподобається, - перериває мама тривалу паузу, - Я чула, тут чудова школа ... Ти можеш піти в місцевий коледж.

- Ти знаєш, що я не хочу, навчатися у місті, де живу. Я хочу розглянути щось подалі і престижне, - чомусь говорю це з легкою байдужістю.

- На щось престижне у нас немає грошей. Ти ж це знаєш! - мама явно злилася.

- То попроси у батька! – мій голос пролунав досить голосно у тихій машині.

- Ні, - викарбувала вона, - Ми домовилися так, що після розлучення, він опікується Джеймсом, а я тобою. Так що всі грошові витрати на тебе будуть з моєї особистої кишені.

- Чому він вибрав Джеймса? - мені не вдається стримати свою злість

- Тому що син – має виховуватись батьком, а дочка – матір'ю. Так він вважає, – спокійно відповіла мама.

- Але ж це не чесно! У Джеймса буде все, на відміну від мене! - майже закричала я.

- Твій тато його дуже любить, - незворушно промовила мама.

- А мене значить він не любить? - я зло примружила очі.

- Любить, звичайно, - тихо промовила мама.

- Хах, - я відкинулася на спинку переднього сидіння і продовжила дивитись у вікно. Мій погляд блукав десь від одного дерева до іншого.

- Я можу піти на роботу, щоб самостійно заробити гроші на коледж, - нарешті порушую нестерпну тишу.

- Думати забудь! І куди ти підеш? Офіціанткою в якомусь барі? І що ти там заробиш? Тобі років десять доведеться працювати, щоб накопичити потрібну суму, - схоже, мама зірвалася.

- Чайові мене врятують, - примирливо-заспокійливим тоном почала я.

- Ха-ха-ха, - не витримала вона, - Ти вступиш до місцевого коледжу і крапка!

Далі ми їхали у повній тиші. Я спостерігала, як на склі з'являлися маленькі крапельки… Ось і дощ.

Цікаво, чим зараз займається тато? Та все одно! Мабуть, вихованням Джеймса. Ми ж не хочемо, щоб маленький чоловік виріс великою розмазнею.

Дощ посилився… За стікаючими цівками дощу, по склу, я розгледіла знак з великим написом «Ласкаво просимо в Рівервуд».

Ми в'їжджали до міста.

Моєму погляду відкрилися прекрасні доглянуті вулиці. Місцеві жителі, мабуть, дуже люблять квіти. Все було дуже затишно. У будь-якому разі я задоволена тим, що ми переїжджаємо саме сюди. У маленьке містечко, повністю оточене лісом. Ближче до природи.

Всаджені різного виду трояндами алеї – заливало дощем. Краплі безжально лупили по різнокольорових пелюстках квітів. Вода швидкими потоками текла вздовж дороги.

Повернувши голову вправо, я раптом помітила якогось хлопця, що стоїть на зеленому доглянутому газоні.

Він стояв на самоті, закинувши голову вгору, підставляючи своє обличчя краплям дощу.

«Відмінно! - подумала я. - Ще один такий самий, як я любитель дощу».

Я задоволено посміхнулася. Схоже, я тут швидко знайду нових друзів.

Раптом він повернув голову у наш бік. Господи ... який же він гарний! Хлопець стояв до нас боком і проводжав поглядом нашу машину.

Високий чорнявий брюнет. Краплі стікали по його обличчі та одязі… і тут, мама звернула ліворуч. Я - не встигнувши розглянути його краще, з досадою відкинула голову на сидіння.

Ми під'їхали до будинку.

Більше на шляху нам ніхто не зустрівся. Усі сиділи по хатах – ховаючись від поганої погоди.