Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Давнє прізвисько дісталося Страйкові не через габарити (хоч так вважала більшість людей). Воно походило від слова «дідикой» — так корнволльці кажуть на циганів. Почувши його, Страйк пом’якшився, бо згадав, чому дружба з Полвортом тривала найдовше в його житті.

Тридцять п’ять років тому Страйк прийшов до школи містечка Сент-Мос із запізненням на півроку — надто великий як на хлопця такого віку, з акцентом, що разюче відрізнявся від місцевої говірки. Страйк народився в Корнволлі, але мати забрала його й поїхала, щойно оговталася після пологів: втекла в ніч з немовлям на руках і повернулася до свого коханого Лондона, де кочувала між сквотами-самозахопами й вечірками. За чотири роки після появи сина вона повернулася до Сент-Моса з ним і новонародженою Люсі, а тоді ще вдосвіта полинула геть, лишивши Страйка і його зведенючку в тітки з дядьком.

Страйк так і не дізнався, що саме Леда написала в записці, яку лишила на кухонному столі. Понад сумнів, вона мала проблеми з власником житла чи бойфрендом... а може, дуже хотіла потрапити на якийсь музичний фестиваль. Важко було жити, як їй хотілося, маючи двох дітей. Та хай яка була причина її затяжної відсутності, Ледина невістка Джоан, жінка організована й консервативна (на противагу химерній і несолідній Леді), купила Страйкові шкільну форму й віддала його навчатися.

Коли його завели до класу, інші чотирилітки аж роти пороззявляли. Коли вчителька сказала, що новенького звати Корморан, дехто захихотів. Страйка ця історія зі школою стривожила, бо мама обіцяла, що навчатиме його вдома. Він намагався пояснити дядькові Теду, що мама буде проти, але Тед — який зазвичай усе розумів! — твердо відповів, що так треба, і тому Страйк опинився сам-один серед незнайомих дітей з дивною говіркою. Страйк зроду не був плаксієм, але тоді всівся за стару парту, маючи в горлі клубок завбільшки з яблуко.

Навіть сам Страйк так і не дізнався, яка причина спонукала Дейва Полворта, мініатюрного «хрещеного батька» класу, подружитися з новим хлопчиком. Можливо, його вразили габарити новенького, бо двоє найкращих друзів Дейва були кремезні сини рибалок, а сам він мав славу забіяки, хоч і дрібного, але запеклого. Але до кінця першого дня Полворт уже зробився йому другом і оборонцем і взявся донести до інших дітей причини, через які Страйка слід поважати: він за народженням корнволлець, племінник Теда Нанкарроу з рятувальної служби, він не знає, де його мама, і він не винний, що так смішно говорить...

Страйкова тітка була дуже хвора й дуже раділа, що племінник уже тиждень гостює в неї. Та попри це й попри те, що Страйк уже завтра мав їхати геть, вона буквально випхала його з дому на святкування дня народження «малого Дейва». Джоан приписувала велику цінність його старим зв’язкам і тішилася, що стільки років спливло, а Страйк і Дейв Полворт досі дружать. Факт цієї дружби Джоан мала за доказ того, що правильно віддала його до школи всупереч бажанням непутящої матері, й за доказ того, що саме Корнволл — справжня домівка Страйка, хоч де б він блукав, і байдуже, що нині він міцно оселився в Лондоні.

Полворт зробив великий ковток пива, а тоді промовив, через плече кинувши гострий погляд на чорняву жінку та її подругу-білявку, які все роздивлялися Страйка:

— Ото понаїхали.

— А як би велося твоєму парку,— озвався Страйк,— без туристів?

— А дуже файно,— негайно відповів Полворт.— У нас і місцеві постійно туди ходять.

Полворт нещодавно звільнився з керівної посади в будівельній фірмі в Бристолі й тепер керував великим громадським парком на узбережжі неподалік Сент-Моса. Полворт був професійний дайвер, успішний серфінгіст, брав участь у змаганнях «Залізна людина»: він змалечку прагнув фізичних навантажень, і вік та офісна робота нітрохи його не вгомонили.

— Не жалкуєш? — спитав Страйк.

— Дідько, ні,— з жаром відповів Полворт.— Хотілося до землі, на повітря. Мені за рік сорок. Тепер або ніколи.

Полворт подався на нову роботу, ні словом не обмовившись дружині. Щойно його взяли, він покинув минулу посаду та презентував рідним звершений факт.

— Пенні змирилася? — спитав Страйк.

— Раз на тиждень каже, що хоче розлучитися,— спокійно озвався Полворт.— Але краще було поставити її перед фактом, ніж п’ять років сперечатися. Все склалося чудово. Дітям подобається нова школа, компанія Пенні перевела її до офісу у Великому Місті...— (Полворт мав на увазі Труро, а не Лондон).— Вона задоволена. Просто не показує цього.

Страйк не дуже повірив. Полворт мав схильність ігнорувати незручні факти: ця риса була невіддільна від його потягу до ризику й романтичних поривань. Утім, Страйк мав досить власних проблем і не волів перейматися через Полвортові, тож підняв кухоль і, сподіваючись відволікти друга від політичних тем, сказав:

— Ну, старий, мої вітання.

— Будьмо,— озвався Полворт, піднімаючи кухоль у відповідь.— Як гадаєш, є в «Арсеналу» шанси? Потраплять до Ліги?

Страйк знизав плечами, бо боявся, що як почати обговорювати шанси лондонського клубу посісти місце в Лізі чемпіонів, розмова знову виверне на Корнволл і політику.

— А в особистому житті в тебе що? — спитав Полворт, змінюючи тему.

— Немає в мене особистого життя,— відповів Страйк.

Полворт усміхнувся.

— Джоан гадає, що ти врешті-решт зійдешся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?

— Отак вона гадає? — спитав Страйк.

— Так мені й сказала, коли я в них був на позаминулі вихідні. Скайбокс їм лагодив.

— Вони мені про це не говорили,— знову підняв кухоль Страйк.— Дуже люб’язно з твого боку, старий. Дяка.

Якщо він і мав надії віднадити свого друга від теми, то марні.

— Вони обоє, і вона, і Тед,— сказав Полворт,— вважають, що це буде Робін.

Страйк мовчав, але Полворт натиснув:

— То що, між вами нічого немає?

— Ні,— відповів Страйк.

— Як же так? —