Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Череп, що шепоче, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Череп, що шепоче" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 93
Перейти на сторінку:
нас хорошими новинами! Ти, напевно, щось уже знайшов?

Я почула, як Джордж пожбурив лопату в купу землі. Геть викачаний у бруді, він визирнув з ями:

— Нічого хорошого. Це не те місце. Я вже кілька годин копаю тут — і не знайшов жодного поховання. Ми десь помилились.

— Ні, — заперечила я. — Це правильне місце. Саме тут я й чула голос.

— Пробач, Люсі. Але тут нікого немає.

— Чия ж тоді це помилка? Ти сам присягався, що це правильне місце!

Джордж протер окуляри єдиним чистим краєчком своєї футболки. А тоді поглянув на мого привида:

— Хай йому дідько! Що це в неї з оком?!

— Це чоловік, — зіпнула я. — Всі знають, що чоловіки тоді носили довгі зачіски. І не змінюй, будь ласка, тему! Це твої дослідження привели нас сюди!

— Мої дослідження і твій Талант, — коротко відрубав Джордж. — Я не чув ніяких голосів. А тепер замовкни — й треба вирішувати, що робити далі.

Так, я трохи погарячкувала. Та причиною цьому була не наша помилка, а рештки мертвого тіла, що врізались у наше захисне коло прямісінько перед моїм носом. Проте насправді я мала рацію: саме Джордж наголошував, що тіло — тут. Він знайшов архівний запис про те, що Джона Мелорі, вбивцю й крадія овець, було скарано на Вімблдонському гусячому ярмарку 1744 року. Його привезли возом до Ерлсфілдського перехрестя і тут повісили на шибениці з тридцять футів заввишки, а потім покинули тіло «на поталу крукам і ґавам» — аж поки його рештки поховали поблизу цього самого місця. Вони спокійно лежали в землі до того часу, коли його Примара несподівано з’явилась на тамтешньому дитячому майданчику, трохи знизивши цим його популярність. Пізніше привида частенько бачили недалеко від сусіднього чахлого гайка; коли ми довідались, що цей гайок називають «Смерть Мелорі», то вирішили, що натрапили на правильний слід. Тепер нам залишилось тільки знайти точне місце могили.

Цієї ночі в гайку було напрочуд незатишно. Дерева — переважно дуби й берези — були низькі й покручені; їх ніби придушували зарості сіро-зеленого моху. Жодне деревце, здавалось, не мало нормальної форми.

Кожен з нас мав свої Таланти — вроджені здібності відчувати привидів. До мене долинули дивний шепіт і рипіння дерева — я аж підскочила з несподіванки, проте ні Локвуд, ні Джордж нічого такого не почули. Натомість Локвуд — із своїм надзвичайним зором — розгледів між деревами чийсь силует, та коли ми обернулись туди, примара вже зникла.

У середині гаю ми знайшли невеличку галявину, де не було жодного дерева. Шепіт став гучнішим. Я тихенько ступала високою вологою травою, аж поки натрапила на порослу мохом брилу в самісінькому центрі галявини. Брила була геть обплутана павутинням, і від неї віяло холодом. Ми втрьох відчули якийсь липкий, неприродний страх; раз чи двічі мені здалося, що бурмотіння лунає зовсім близько.

Усе якраз підходило до місця поховання Мелорі. Ми вирішили, що саме його було позначено каменем. Виклали з залізних ланцюгів захисне коло — і взялися до роботи, сподіваючись завершити її за півгодини.

Однак через дві години наш рахунок був такий: два привиди і жодної кістки. Це аж ніяк не збігалося з нашим планом.

— Пора закінчувати, — мовив Локвуд, перериваючи наш із Джорджем короткий обмін гнівними поглядами. — Десь ми, напевно, збочили зі сліду, тож працювати далі немає сенсу. Пакуймо речі — і повернемось сюди іншим разом. Треба тільки вирішити, що робити з цими двома Примарами. Як ви гадаєте? Може, спробувати Вогонь?

Він обернувся до нас, спостерігаючи водночас за привидом, що бовванів біля захисного кола. Його привид, як і мій, був кістяком з рештками плоті й шкіри, тільки вбраним у довгий сурдут і червоні штани. Половина черева відвалилась, а з подертих рукавів стирчали залишки плечей. Рук, як Локвуд і казав, у нього майже не було.

— Вогонь — це найкраще, — зауважила я. — Соляні бомби проти Другого Типу не подіють.

— Це просто сором — витрачати Вогонь, коли ми навіть не знайшли Джерело! — заперечив Джордж. — Ви ж знаєте, скільки він коштує!

— Можна спробувати відігнати їх рапірами, — запропонував Локвуд.

— Відразу двох? Небезпечно!

— То, може, сипонути на них залізними стружками?

— Я ще раз кажу вам: найкраще — це Вогонь!

Тим часом безрукий привид дедалі ближче й ближче підбирався до ланцюгів. Половина його голови була повернута так, ніби він дослухався до нашої суперечки. Ось він тихенько притулився до бар’єра... Вибухнув фонтан іскор. Мерехтливі частки ектоплазми з сичанням упали на вологу землю. Ми позадкували на пів кроку.

Мій привид так само почав наступати. Отакі вони, Примари: жадібні, хитрі й нізащо не здаються просто так.

— Що ж, Люсі, до роботи, — зітхнув Локвуд. — Вогонь так Вогонь. Ти займися своїм, а я — своїм. На цьому нині й зупинімось.

— Як скажеш, — похмуро кивнула я.

Користуватись Грецьким Вогнем у гаю — чудова річ. Можеш підпалювати що хочеш, не боячись пошкодити чиєсь майно. До того ж Примари (так само, як Костогроми та Безногі) — вельми бридкі типи Гостей, і розправа з ними — справжнісіньке задоволення. Я відчепила від ременя металеву каністру і жбурнула її на землю просто перед своїм привидом. Скляна печатка розбилась; вогняний стовп із заліза, солі й магнію на одну-єдину мить осяяв верхівки довколишніх дерев — і довкола знову запанувала ніч. Примара зникла, перетворившись на каламутну хмаринку — серед галявини ніби розцвіла й зів’яла якась химерна квітка. Травою поповзли маленькі вогняні язички.

— Чудово, — зауважив Локвуд, теж знімаючи з ременя каністру. — Один готовий. А другий... Що таке, Джордже?

Тільки тепер я помітила, що Джорджів рот широко й кумедно роззявлений. У цьому, однак, не було нічого дивного чи тривожного. Так само, як і в очах вирячених так, ніби хтось вичавлював їх з обличчя. Насторожило мене те, що Джордж витяг руку й показував товстим тремтячим пальцем у гущавину гаю.

Ми з Локвудом умить обернулись туди й побачили ось що.

З темряви, крізь покручене гілля, до нас пливла світла куля. В її середині зависла нерухома чоловіча постать. Її шия була зламана, й голова схилилась убік. Привид упевнено наближався до нас.

— Це неможливо, — сказала я. — Я щойно підірвала його. Він не міг так швидко відновитись!

— Як бачиш, міг, — відповів Локвуд. —

1 2 3 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"