Читати книгу - "Відьма з темного лісу, Юлія Рудишина"

— Треба йти шукати! – сердився Санько на друзів, котрі ні в яку не хотіли далі йти. Завмерли – що ті тополі в полі. Дивляться на ялинки, ледве не рюмсають. І це хлопці?.. Може, подружка їх десь поруч бродить… Але скільки її звали, аукали, скільки бігали навкруги – ні слідочку Оленчиного. Ну як таке могло статися – тільки-но поруч була, ягідки свої рвала. Що за прокляття таке! Не може ж бути, щоб вона так пожартувати вирішила. Вже терпець би урвався – ховатися.

Тому треба шукати.

— Йди ти, зовсім здурів! Додому треба, хай дідусь шукає, він лісник, всі стежки тут знає… Та й рушниця в нього є. А що як звір якийсь? Бабця казала, тут вовки стрічаються… я сам того тижня чув їх виття! — уперся на своєму Дмитро.

Олежка кивнув, зикаючи з опаскою по сторонам. Він теж боявся.

— Як боїшся, той скажи! – Санько тупнув ногою та відкинув чуба, що вічно ліз у очі. – А я все одно піду шукати. Чого чекати? Та й немає тут ніяких вовків, скільки того року лазили по хащах – і нічого! А тут він вовків злякався!

— Та й може так і краще – ти в ліс, а ми в село? – подав голос Олег. – Ти поки пошукай, а ми дорослих приведемо… Так сенсу більше буде. Оленка ж як крізь землю провалилась, ми справді самі можемо не впоратись. Хто зна, що тут за місце та який блуд нас водить. Блукаємо вже годину як ті прокляті! Мов наврочено… А що, як тут взагалі чорти лісові живуть? І вони Оленку і вкрали!

— Ти ще скажи, до відьми потягнули! – покрутив біля скроні Санько та й сплюнув, як дорослий. – Пішов я тоді сам на пошуки. А ви швиденько до села та повертайтесь з дідом Михайлом, може, й справді так краще.

Так і вирішили. Двоє хлопців побігли до села вузькою стежкою, що плутала між заростів високої папороті з пишним листям, а Санько пішов у той бік, де останнього разу бачив руде волосся проміж зелені. Він зливсь на дівчисько, через яке тепер купа клопоту, але й полишити Оленку напризволяще теж не міг. Вона завжди йому подобалась, навіть інколи думав – ось виросту, та й оженюсь на ній!

— Оленка! – кричав він, продираючись хащею та дряпаючи колючим гіллям руки. – Оленко!.. Ти де?.. Оленко!..

— Тут я, тут, — раптом задзвенів її тонкий голос, заманюючи далі. – Йди сюди, йди сюди… Йди за мною! Йди за мною! Бачиш? Бачиш стежинку? Ось вона, ось!.. А які суниці тут… Я і тобі назбирала! Йди до мене! Йди…

Навіть здалося хлопцеві, що він бачить тендітний силует з рудою косою. На голові у дівчинки – віночок з папороті та дзвіночків синіх, співає вона щось, кличе за собою. Тягне до нього крізь туман долоні, в яких червоніють стиглі ягоди… Кличе.

Санько зупинивсь, очі продер – нікуди примара не ділася. Що то за морок його водить? Була б то Оленка – так не вела б себе… Озирнувся – а стежки й немає, якою йшов, навкруги неприм’ята травиця шовкова, квіточки біліють, по старим деревам мох повзе та з гілок павутиння звисає. Моторошно. Але треба йти. Все одно знайде він подругу, ще не було такого, щоб у лісі Санько заблукав. Він же його як своє подвір’я знав!

А мара пішла собі по траві, не приминаючи її, і навіть тіні не було від неї. Точно нявка морочить! Хлопець аж перехрестивсь з переляку. Тут мара скрикнула та щезла, тільки запах гірких трав та полину поплив по-над травою.

Санько вперто пішов вперед, радуючись, що морок зник.

Через хвилин десять побачив галявину, вкриту білим туманом, немов пухнастою ковдрою. Маківки смерек торкались синього неба, золотаві стріли сонячного світла падали крізь гілля, пахло суницями та квітами… Серед туману невеличка дерев’яна хатинка темніла, круг неї – паркан з справжнісіньких кісток… А на ньому – горщики та черепа козлині. Стрічки якісь нав’язані, ганчір’я старе висить. Невже це і є будинок відьми?.. Але ж у селі казали, що хатинка в неї звичайна, про кістки б Санько точно запам’ятав! Що за страхіття!

Зробив крок назад – та ніби у невидиму стіну спиною уперся. А серце затьохкало у грудях переляканою пташкою.