Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так, так, але послухайте, Пуаро, нам, поза сумнівом, час готуватися? Швидкісний потяг до Лондона щойно пішов – він о дванадцятій відходить. А наступний…
– Заспокойтеся, Гастінґсе, заспокойтеся, благаю вас! Завжди у вас метушня, завше ви порете гарячку… Ми не їдемо в Лондон сьогодні, а втім, як і завтра.
– Але ж цей виклик…
– Мене не стосується. Я не служу у вашій поліції, Гастінґсе. Мене просять узятися за цю справу як приватного детектива. А я відмовляюся.
– Відмовляєтеся?
– Звісно. Про що з бездоганною ввічливістю повідомляю листом: пишу, як мені шкода, перепрошую, пояснюю, що я вже зовсім не той – чого ж вам іще? Я відійшов від справ, зі мною покінчено.
– Рано вам списувати себе з рахунків! – палко вигукнув я.
Пуаро ляснув мене по коліну.
– Осьде слова доброго друга… і «вірного пса». Хоч ви й не помиляєтеся. Мої сірі клітинки і досі функціонують… упорядкованість, метод – усе це нікуди не зникло. Але раз я відійшов від справ, mon ami, значить відійшов! Кінець! Це тільки улюбленці райка по десять разів ідуть зі сцени, щоб знову повернутися «на біс». Я з усією великодушністю заявляю: треба дати молодим дорогу. А раптом вони зроблять щось путнє? Хоча й сумнівно, але раптом? Так чи інак, а вони цілком впораються з цим безперечно марудним міністерським розслідуванням.
– Але ж, Пуаро, після всіх його компліментів!
– Я вищий від лестощів. Міністр внутрішніх справ – людина розумна і знає: якщо лише йому вдасться заручитися моєю підтримкою, у нього все буде гаразд. То чого ж ви очікували? Але йому не пощастило. Еркюль Пуаро розкрив свою останню справу.
Я мовчки подивився на нього. У глибині душі мені було до сліз шкода, що він такий упертюх: розплутавши справу подібного штибу, детектив міг би додати ще більше пишноти своїй уже й так усесвітній славі. А все ж я не міг не захоплюватися його непохитністю.
Зненацька в мене промайнула ідея і я всміхнувся, зауваживши:
– Дивно, що ви не боїтеся. Робити таку категоричну заяву – це, як не крути, спокушати богів.
– Я абсолютно виключаю, щоб хтось міг похитнути рішення Еркюля Пуаро, – відрізав він.
– Он як, абсолютно виключаєте?
– Ви маєте рацію, mon ami: такими словами не слід розкидатися. Eh, ma foi[4], я ж не кажу, що навіть якби куля вдарила в цю стіну коло самої моєї голови, то я й тоді не став би розбиратися в цій справі! Зрештою, всі ми люди!
Я посміхнувся. На терасу поруч нас тільки-но впав невеличкий камінчик, і химерна аналогія Пуаро потішила мою уяву. А він, нагнувшись, підібрав його, тим часом ведучи далі:
– Так, усі ми люди. Чи, коли хочете, пси, які сплять, – ну й нехай, от і добре, – але ж такого пса можна й розбудити. У вашій мові є прислів’я з цього приводу[5].
– Власне, – мовив я, – якщо завтра вранці виявиться, що вам підкинули на подушку кинджал, нехай злочинець, який підклав його туди, начувається!
Детектив кивнув, але якось неуважно.
Аж тут раптом, на мій подив, підвівся і став спускатися східцями, що вели з тераси в сад. А тим часом унизу завиднілася дівчина, яка поспішала вгору, до нас.
Не встиг я скласти собі присуд, що вона, поза сумнівом, справжня красуня, як мою увагу привернув Пуаро, який, не дивлячись під ноги, перечепився об корінь і важко гепнувся. На той момент він якраз порівнявся з дівчиною, тож ми з нею, взявшись кожне зі свого боку, допомогли йому підвестися. Я, звісно, був поглинений своїм другом, проте в мене залишилося розпливчасте враження про темне волосся, личко пустунки й великі сині очі.
– Тисяча вибачень, – бурмотів Пуаро. – Ви вкрай люб’язні, мадемуазель. Мені надзвичайно шкода… Ой!.. Моя нога – вона відчутно болить. Ні-ні, це, власне, дрібниця, кісточку підвернув, та на тому й усе. Кілька хвилин – і минеться. Але якби ви могли допомогти мені, Гастінґсе… ви й мадемуазель, із двох боків, якщо лише вона буде така ласкава… Мені так незручно просити її про це…
Ми з дівчиною, я – по одну руку, вона – по іншу, незабаром посадили його в крісло на терасі, а відтак мені спало на думку покликати лікаря, проте мій друг рішуче відхилив цю пропозицію.
– Кажу ж вам, пусте. Кісточку підвернув – ото тільки й горя. Трішки поболить, але скоро пройде. – Він скорчив гримасу. – От побачите: за хвильку я вже й забуду про неї. Мадемуазель, тисячу разів дякую. Ви були дуже люб’язна. Благаю, сідайте.
Дівчина опустилася в крісло.
– Нема за що, – відказала вона, – а все ж краще б ви показалися лікарю.
– Мадемуазель, запевняю вас, це bagatelle! Приємність вашого товариства знімає мій біль як рукою.
Та засміялася.
– Це добре.
– Як щодо коктейлю? – запропонував я. – Тепер саме час…
– Ну… – вона завагалася, – дякую, залюбки.
– Мартіні?
– Так, прошу, сухе мартіні.
І я відійшов. А повернувшись, – і замовивши напої, – застав дівчину та Пуаро заглибленими у жваву розмову.
– Уявіть лише, Гастінґсе, – мовив мій друг, – отой будинок онде, на вістрі мису, яким ми так милувалися, належить нашій мадемуазель.
– Справді? – видобув я, хоча й не спромігся згадати, наче висловлював із цього приводу хоч найменше захоплення. Власне, я навряд чи й помітив його. – Він має досить моторошно-імпозантний вигляд, стоячи ось так осібно, віддалік усього.
– Його називають Енд-гаусом – «Домом на околиці», – сказала дівчина, – і я люблю його, але це стара розвалюха. І їй світить запустіння.
– То ви остання представниця древньої фамілії, мадемуазель?
– От іще, ми невеликі цабе. Та все ж Баклі прожили тут два чи три століття. Мій брат помер три роки тому, тож я остання в родині.
– Як сумно. То ви живете там сама, мадемуазель?
– О, я частенько буваю у від’їзді, а коли повертаюся, то зазвичай у домі ціле гамірке збіговисько: одні приходять, інші йдуть…
– Це так по-сучасному. А я уявляв вас у темному, таємничому маєтку, де вас переслідує родинне прокляття…
– Ну й чудеса! Яка у вас, певно, романтична уява. Ні, привидів там не водиться. А коли й так, то це якийсь добрий дух. Бо я вже тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів. Напевно, мені хтось ворожить на життя.
Пуаро насторожено випростався.
– Уникали смерті? Та що ви кажете, мадемуазель!
– О,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті», після закриття браузера.