Читати книгу - "Декуд, Andrew Marchenko"

- Трохи поваги, - прошу я. – Це все ж таки труп капітана.

Де і сказано знаходимо скриню з монетами, набиваємо ними мішки.

- Ми багаті! Ми більше не будемо мерзнути! – радіє Оу.

Незабаром ми залишаємо куттер. Тубілець чекає на нас там, де залишався. Я віддаю йому плату – жменю мідяків. Ця дрібнота не варта й однієї монети із скрині. Мені знову варто було насторожитися. Але нам треба поспішати, ми розлучаємось.

Вітер вже штовхає нас у спину, жене геть. За тиждень виходимо до яхти – наш «Куртц» чекає на нас. Нам щастить: шторм зламав припай, відніс його до моря. Піднявши пари, вирушаємо.

-

Мене будить крик. Я лежу в темряві, намагаючись зрозуміти, що сталося. Машина працює рівно, "Куртц" на ходу. Знову крик.

Я знаюся на криках – при мені кричали часто. Крик жаху відрізняю від крику болю. То був крик розпачу.

Підводжуся, йду на палубу. Оу стоїть біля нактоуза – у ньому ми склали нашу здобич. Нині там порожньо. Ми дивимося один на одного з острахом - на борту нікого немає, крім нас. Яхта занадто мала, щоб переховати монети.

- Я лише хотів подивитись. Де гроші? - дивується Оу.

Він завжди був дурний. А мені варто було здогадатися раніше. Але тепер я розумію. І сміюся...

- Там де і були - на борту «Декуда». Вони завжди повертаються. Тому Марлоу знаходив їх двічі. Тому дикун вибрав мідяки.

Ми залишилися бідними, але стали трохи розумнішими.

- І що ми тепер робитимемо?.. – вигукує Оу.

Він не чекає відповіді, але я його даю:

- Те саме, що зробив Марлоу - продамо карту і записи йолопам на кшталт нас.

Кінець