Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Два-три, три-два, п’ять-шість… Ой, та навіщо мені їхній номер?

Віта викинула аркуш і, зціпивши зуби, переступила поріг.

– Спізнилась, – одразу ж осудила її Зіна з приймальні. – Але зміюка теж поки не прийшла. З тебе нормальна кава й чипси, і я мовчу.

На думку Аглаї Іванівни, Зіна була Віті не стільки колегою, скільки конкуренткою, тому стравлювати їх начальниці подобалося ще більше, ніж загравати з Вадиком із кур’єрського. На думку Зіни, Аглая Іванівна могла засунути свої погляди куди подалі, і якби секретарка не любила роль ланцюгового пса, вони з Вітою, можливо, навіть подружилися б.

– Добре. Без цукру?

– Звичайно! Я стежу за фігурою, не те що деякі… Маша знову на дієті, уявляєш? Жере пончики і п’є чай для схуднення. Тсс… Я цього не говорила! А чипси зі смаком курки. Що дивишся? Їй можна, а мені ні? І взагалі, курятина – дієтичний продукт. Кому, як не тобі, це знати, Курочкіна, ха-ха?

«Що комусь перекус, іншому обід», – Віта «розплатилася» з Зіною і попрямувала в бухгалтерію – до свого робочого місця.

Ні, вона не вважала себе пташкою, яка клюне зернятко і сита до вечора. Річ у тім, що кава з кав’ярні коштувала дорожче, ніж повноцінний обід у їдальні. Бюджет на сьогодні майже вичерпаний. Доведеться давитись сухариками, що залишилися зі вчорашнього дня.

«Буду вважати, що в мене розвантажувальний день», – засмучуватись через дрібниці не мало сенсу.

В шлунку запекло, нагадуючи: день може перетворитися ще й на гастритний.

– Не поспішай. – У коридорі тинялась вічно радісна Маша. – Мережі немає. Дімка щось там чаклує, ми тільки завадимо.

Дімка, ех…

Для Віти молодий чоловік із техпідтримки досі залишався Дмитром Анатолійовичем. Спілкувались вони вкрай шанобливо, без жодних смішків-пересмішків, і часом його підкреслено ввічливе «Віталіна Сергіївна» виводило її з рівноваги. Особливо коли поруч заливалася сміхом Маша, без краплі незручності обіймаючи колегу і цьомаючи в щоку за кожну дрібницю, навіть за підключення USB-шнура або оновлення антивірусу.

– Довго він ще? – питання прозвучало зовсім тихо, щоб не образити технаря.

– Готово, Віталіно Сергіївно. – Він, як на зло, якраз виходив із дверей. – Не турбуйтесь, ваші звіти не встигли занудьгувати.

Маша щасливо засміялася і подякувала «Дімусечці-лапусечці». Віта почервоніла, сама не знаючи від чого, і посторонилась.

Він пройшов повз – як завжди охайний, впевнений у собі й дуже симпатичний.

«А я з мокрою головою і в порваних колготках. Просто картинка».

– Завтра ми йдемо на каток, – поділилась новиною Маша. – Привітай мене! Якщо вийде… О-о-о… – Вона багатозначно посміхнулася.

«Вийде! У тебе завжди все виходить», – Віта, як не старалась, не могла за неї порадіти.

На щастя, не потрібно було зображати підтримку – колега й сама не сумнівалася в успіху.

– Зміюка на дві години затримається. Ну що, Курочкіна, гуляємо? Ти, бачу, причепурилась, ха-ха!

Звісно, Дмитро знову проходив повз. Інструмент якийсь забув. І, звісно, почув це зневажливе «Курочкіна»…

Усміхнувся, підморгнув.

Маші.

– У сусідів розпродаж. – Ще одна бухгалтерка, флегматична Ася, теж звернула увагу на одяг Віти. – Говори розмір, сходжу куплю що-небудь.

«Грошей немає. Але Аглая Іванівна мене живцем з’їсть за неналежний вигляд. Треба переглянути тижневий бюджет».

Ася принесла спортивні штани. Сказала, вісімдесятивідсоткова знижка, будь-хто взяв би. А колготки закінчилися. Та й яка Віті різниця, в чому сидіти? Чужі її не побачать. І опалення сьогодні не дуже… Загалом усе, що не робиться, на краще.

– А ти крута! – присвиснула Маша, оцінивши колегу в новому, якщо так можна висловитися, прикиді. – Я б не наважилась на таке. Зміюка з глузду з’їде!

«Не з’їде, тому що після перукарні у неї завжди гарний настрій і вона годинами базікає з подругами по телефону. Та й сьогодні нічого спішного немає і сюди вона навряд чи завітає».

– Потерплю. Ти щось хотіла?

– Кіно. Забула, Курочкіна? Я ж просила знайти мені відмінний фільм! Ну що за людина, га? Не можна на тебе покластися!

«Фільми шукає Google, а не малознайома колега», – шкода, що ніяк не виходило хоч раз огризнутися.

Віта не вміла говорити різких слів. Не тому, що боялась осуду, – просто не хотіла ображати людину даремно. Дрібне прохання – не привід для агресії чи роздратування. У світі вистачає справжніх бід. Війни, хвороби, нетерпимість руйнують людські долі кожної секунди. То навіщо плодити негатив через дрібниці?

– Я знайшла. Кілька. Вибереш сама, інші поверну. І наступного разу гроші давай заздалегідь.

– Про любов? З перчинкою? Показуй!

– Тут?

– Тю, дивна якась! А де ж іще?

– Але…

«Нам працювати треба», – натякати на недбалість колеги не хотілося, тому Віта змовчала.