Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

  — Вітаю, милостивий пане! Ласкаво просимо й почувайтеся у Гертруні як вдома! – Дівчина зробила вишуканий кніксен.

Він дивився на неї, спочатку похмуро й байдуже, а потім спокійно примруживши зелені очі, підійшов дуже близько й люб'язно поцілував її руку. Лізетт могла присягнутися, що була наче під впливом гіпнозу, оскільки не відчула, як незнайомець узяв її у свою грубу долоню. Після він нічого їй не відповів, шмигнув у натовп роззяв та втік з їхнього поля зору.

  — Що ти робиш?! – поряд з'явилася тітонька Бет. — Ти у своєму розумі?! Ти що не знаєш, хто це такий?

  — Ні, а що? Що я зробила не так? Я привіталася з гостем, а ви стояли, як укопані! Не зовсім чемно з нашого боку!

  — Господи, і звідки ти береш ці фрази? Укопані! Юні пані так не кажуть! – зауважила тітка і продовжила. — То князь Міхай I Лютий, син того самого Чокаша Вахнархського!

Лізетт зробила приголомшений вираз обличчя:

  — Ну і що?

Тепер уже тітка здивовано витріщилася на племінницю:

  — Така розумна, а про нього не чула?! Вкрай мені не віриться!

 — Та чула я, чула про Чокаша. Про його криваве правління багато різних історій розповідали в дитинстві замість страшилок.

  — Отож! Думаєш його син відстає від батька? Кажуть, що у його державі кояться дивні речі, зникають люди вночі. Угу... – жінка тривожно кивнула, – а ти бігцем вперед й кланятися нижче. З такими, як він, треба бути обережною!

  — Я не знала чий він син, бачу його вперше. І навіть якби знала, – зухвало продовжила Лізетт, – все одно б привіталася. Справжній пані не чемно не вітатись з гостями, чи не так?

  — Ти гостра на язик, Лізетт, і про правила згадуєш тільки у критичний момент. Для таких, як ти, існує тільки дві долі.

  — Цікаво дізнатися, які саме?

  — Таких прибирають з дороги… – тітка Бет замовкла, не договоривши думку, бо до них підійшла її рідна сестра Дора.

 — Що ж ти замовкла, Бет? Ти докажи до кінця – таких прибирають з дороги або прославляє власний народ довіку!

Лізетт посміхнулася Дорі, тітоньки ворогували між собою не перший рік. Але Дора їй подобалася більше, улюблена тітонька, зовнішній строкатий вигляд одягу якої нагадував дівчині невдалий експеримент.

  — Мені підходить – нехай звеличують! – дівчина засміялася й залишила розгублених від її відповіді тіток.

Загадковий гість… Князь. Як багато вона бачила за свої сімнадцять років таких вельмож? Їй стало цікаво, приїхав він сам чи батько запросив його на свято? Лізетт ще довго шукала Міхая очима, але той ніби крізь землю провалився. Нарешті їй набрид цей задум і дівчина сіла за святковий стіл біля сестер.

  — А ось і наша відчайдушна сестра! Яка суне носа не у свої справи!

  — Від кого це я чую, Ольго?! Хто б говорив!

  — Думаєш, батько вбереже тебе від усього на світі? Ти дуже самовпевнена, тобі не здається?

  — Не хвилюйся так, Томко. Від тебе батько мене точно вбереже!

Сива незнайомка, що сиділа поруч Лізетт, шоковано подивилася на неї, але нічого не сказала. Лізетт помітила те й тихо прокоментувала:

  — Який жах мати старших сестер! Особливо дурних! Та ще сидіти поруч з ними весь святковий вечір! – потім грайливо підморгнула і встала з місця, залишивши літню даму віч-на-віч із почервонілими від сорому сестрами.

***

Ближче до вечора гостей стало так багато, що гул здавалося чути вже на дворі. Тільки ось барон Гертрунський кудись подівся з очей. Лізетт помітила, що він зник із зали кілька годин тому, майже відразу як з'явився князь Міхай, і з того часу не виходив до гостей. Дивно, невже щось трапилося? Блукаючи по бальній залі в пошуках батька, дівчина натрапила на приймальню, з якої лунали гучні чоловічі голоси. Вони жваво про щось сперечалися, Лізетт зацікавилася, підійшла ближче до дверей та акуратно, щоб ніхто не помітив, прочинила їх, залишивши для себе маленьку щілину для підглядання.

За великим круглим столом засідали самі чоловіки, деяких Лізетт вже зустрічала, інші присутні були для дівчини незнайомими. Барон Гертрунський сидів у центрі столу, а вусатий згорблений чоловічок поруч барона роздавав карти. «Так ось куди він зник, грати у карти! Знову за своє!» – обурено подумала. Вона добре пам'ятала, як кілька років тому батько програв велику суму грошей, а потім ходив злий місяць. Його хвора любов до азартних ігор їй не подобалася. Зараз він грає на гроші, а що потім – програє маєток, державу? Лізетт важко зітхнула й тільки зібралася йти, як почула хриплуватий голос:

  — Ну що, бароне, здаєшся? – саркастично хихикнув. — Я знову тебе обіграю і тоді мій виграш буде іншим, ніж минулого разу.

Голос чоловіка здавався дівчині грайливим. Лізетт нахилилася до дверей, щоб глянути кому він належить й від подиву мало не видала себе. То був Міхай, він сидів праворуч від батька… той самий Вахнархський князь.

  — Ей ні, – заперечив барон. — Я так просто не здамся! У мене є чим розрахуватися з тобою.

 — Ну подивимося наскільки тебе вистачить! – князь мав такий впевнений тон у голосі, ніби знав заздалегідь, що перемога у його руках.