Читати книгу - "Спокушання морської діви, Войлок"

Ах, побачити її стало справжнім дивом!

Тоді її заповітним бажанням було стати капітаном корабля, зі зручного кабінету спостерігати за роботою інших, спокійно поїдаючи із трюму запаси. Однак будь-яка висока посада виривається клопіткою працею, часто безжально і дико, із самих низів. Вона була ще нижчою за юнгу на борту. Проте не скаржилася. Пробивається! — вірила всім серцем.

Корабель давно відбув від галасливих сірих берегів, увірвавшись за горизонт у пристрасні води, звідки ні видно темний дим промислових міст, ні чутно гул робочих цехів.

Вітрила полощуть. Корабель тихо качається поверхнею оманливо-нескінченного дзеркала, у якому відображається усе, що над ним відбувається. Були і блакить безхмарного неба, і мереживо нічних зірок, були і зголоднілі птахи, й енергійна крилата риба, були і великі сітки, у яких підіймали улов, і нелюдський крик тих, кого скинули за борт.

Набігли хмари. Знеспокойнів пейзаж.

Шторм підхопив корабель і заніс у Проклятий риф. Потемніло, наче весь світ довкола заразився тим прокляттям. Товща води немов набула глибшої чорноти. Небо точно вкрилося не хмарами, а шерстю чорної вівці. Скелі змовницьки споглядали на корабель з-під солоного оніксу: про них знали досвічені моряки по знакам довкола, але ніхто не міг прогледіти крізь чорноту штормового моря.

Хвилі їх підкидали й трясли невпинно. Як раптом! Діамант краєм ока вловили — і геть забули про загрозливість ситуації.

Фігура в сріблястім сяйві, ніби освітлена місячним туманом, ніби інеєм облюблена, виглядала над водою. Оніксові хвилі вирували довкола, здавалося, намагаючись обійняти її, покрити шаллю з головою, але щоразу містично розбивалися об те сяйво.

Вразила чарівниця вродою всіх до одного, а потім закликала піснею неземної природи серця моряків до себе. Дурні, впали в обійми штормового моря, в обійми його мешканців, серед Проклятого рифу, який вже багато століть тому підживлює легенди.

У той день лише чоловіки бездумно кинулися до морського діаманта. Вона ж була інакше підкорена, лишившись при своєму розумі та живою вернувшись додому. Відпустили — інакше не пояснити, як самостійно змогла виштовхнути корабель із зибучого шторму. Навіть не пам’ятає, що ж робила задля того. Лише те, як спорожніле судно перехопив торговий корабель, який повертався до її краю.

Та серце застрягло в тому оніксі, заблукало серед скель. Повернувшись на берег, ні, ще коли покинула риф, вона вже згорала від туги. Відтоді мета вродливиці — повернення до втраченого.

Одного погляду на чарівницю поки що достатньо, щоби полегшити тяжкість існування нарізно.

Серце одночасно випрошує більшого й задовольняється отриманим.
 

Існує безліч легенд про коханих, сумних до співчутливих сліз і чудових до захопливих вздохів, так нумо поповнимо їх. Нехай собі Пастух і Ткаля підкорюють небесні зірки, бо ж у нас є морські дорогоцінності з віддзеркаленням сонячної усмішки — чим не зірки. І тоді весь світ…

Ні. Жодного світу. Не потрібно нам жодної уваги. Достатньо нас двох. То ляжемо ж у оніксові обійми, нехай загострить наше почуття пристрасна вода! А як вспокоїться маленько ― ніжитимемося в обсидіанових обіймах. Хоч бурхливо, хоч заколисуючи ― усяк вода люба серцю моєму! Як і ти ― сліпуча!

Й очам не боляче. Вони тільки те й просять, що про можливість довше дивитися на вас, блискучі. Вічно.

Чи стане наша любов такою ж вічною, як спокусливість солоних вод?

Хочу лишитися з тобою. Дозволь. Пригорнутися до тебе. Не тікай. Пестити оксамит блідої шкіри. Надай відповідь. Пробувати на смак. Лише трішки. Дивитися в очі. Замиловано.

Чарівниця завжди мовчить. Невідома їй мова людська, але сподівається досягти розуміння жестами своїми. Сирена відповідає на ласки та знову в обсидіані зникає. 

І вродливиця знову повертається на людський берег за дарунком: заманює недосвідчених у мореплавстві чоловіків спокусливими обіцянками з “картою скарбів” і заводить корабель прямо в Проклятий риф, заштовхує в шлюпку “ми знайдемо скарби, до яких я наодинці не дістануся, так, у боргу не лишуся, від душі обдарую” й помалу відпливає. Хвилі розгойдують їх, наближаючи до угіддя скарбів.

Дісталася неоціненного скарбу, якого вона невпинно осипала дарами з часів першої зустрічі.

Сидячи в шлюпці, втрачений моряк дивився на неї й насилу шепотів:

― Скарб нікуди не дінеться, тож спочатку передоплата боргу. Покажи мені рай, крале.

Вродливиця сліпучо, непомітно зловісно, посміхнулася. ― Так, нікуди не дінеться. Я б залюбки його передплатила, ― розкрила обійми та прийняла засмагле дуже тіло, вглядаючись у глибину морського обсидіану. ― Такий рай незабутній. Ти не забудеш його аж до смерті.

Ніжно погладжуючи чоловічу спину, вона у передчутті усміхнулася, блиснула мрійливими очима і штовхнула…

Передплата віддана. Чи означає тепер, що вона може отримати скарб цілком?..

Гаряче дихання вродливиці торкнулося шкіри чарівниці, на мить відігрівши холодні морганіти. Досягла! М’які рум’яні подушечки людських губ зіткнулися з блідим оксамитом губ сирени. Розчервонілі й розбухлі, вони м’яли і заривали їх, немовбито на ліжку — у ковдру.

З грудей вирвалося хрипке зітхання. Досить очікувань! — серце розуму заволало. У кільце теплих рук своїх уклала вродливиця морську діву.

Хлюпнули солоні краплі, у брижі розстеливсь. Пристрасні води ще довго не вщухали.

У їхніх неосяжних глибинах нічого не розгледіти:

Чи досягли почуття людські хоч на мить чи розтеклися по глухому оніксу без відповіді;

Чи вижила вродливиця і чи перестала бути людиною;

Опустилася на дно без упокою чи сирена влаштувала похоронний обряд, якщо такий у них існує, — нічого невідомо.

Лише часом чутна під час шторму із глибин оніксу пісня не сиренами заспівана.

Кінець