Читати книгу - "Арахна (Αράχνη), Андре Буко"

На екрані висвітилася тривожна фраза:

АВАРІЙНЕ БЛОКУВАННЯ. НЕЗАРЕЄСТРОВАНА ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ.

Лайно!

Я розвернувся…

І побачив його.

Тінь, що виповзала з темряви.

Дві сліпучі білі точки очей.

І голос сфери в моїй голові прошепотів востаннє:

— Ти зробив свій вибір.

Світло згасло.

Але тінь усе ще була тут.

Я чув її дихання — не механічне, не людське. Воно було низьким, глухим, ніби саме повітря намагалося розірватися на частини.

Темрява навалилася, задушила простір. Я не бачив нічого, але знав: воно стоїть зовсім поруч.

Клац.

Неначе металевий кіготь торкнувся обшивки.

Клац.

Ще один крок.

Я ледве дихав. Плазмовий пістолет тремтів у руці, палець на курку здається важким, ніби його стискає сама гравітація.

І тут я відчув.

Не побачив, а саме відчув — рух у темряві.

Ледве вловиме змінення температури. Важкість повітря. Ледь чутний шурхіт, коли щось величезне нахилилося до мене.

Я рвучко зробив крок назад і натиснув на спусковий гачок.

Глухий розряд ударив у морок, освітлюючи простір блакитним спалахом.

На частку секунди я побачив його.

Висока постать, закутана в чорний, майже рідкий морок. Його контури змінювалися, ніби не мали чіткої форми. Білі очі — сліпучі, як два мініатюрні сонця — різко блиснули.

Постріл влучив.

Але істота навіть не зупинилася.

Вона лише здригнулася, і темрява навколо неї ніби поглинула плазмовий заряд, залишивши по собі лише ледь помітний серпанок.

Я вистрілив знову. І знову.

Жодного ефекту.

Секунда.

Друга.

І воно рвучко кинулося вперед.

Я відчув удар.

Ні, не фізичний. Скоріше, немов гравітація навколо змінилася, притискаючи мене до стіни. Тіло скував холод. У голові задзвеніло, з’явилося відчуття, ніби я провалююся у власну свідомість.

Голос сфери знову пролунав у моїй голові:

— Ти зробив свій вибір.

Я намагався чинити опір, але тіло відмовлялося слухатися. В очах почорніло, а потім…

Ніщо.

Порожнеча.

Порожнеча поглинула мене. Я не відчував ні рук, ні ніг, ні навіть власного дихання. 

Тільки безкінечний морок і далекий відгомін голосу сфери, що розчинявся, як хвиля в піску.

А потім — світло.

Раптове, нестерпне, воно розірвало темряву на шматки. Я впав на щось тверде, відчув холодний метал під долонями. Тіло знову належало мені.

Я задихнувся, вдихнувши повітря з різким запахом озону. Повіки сіпнулися — і я побачив її.

Сфера.

Вона знову висіла переді мною, спокійна й незворушна, немов нічого не сталося.

— Ти вижив.

Я скривився, намацав пістолет.

— Що… це було?

— Перевірка.

Слова прозвучали в голові, але цього разу вони не тиснули на розум, не обпікали. Вони були просто… словами.

Я піднявся на ноги. Озирнувся.

Я стояв у тому ж коридорі. Але тепер його освітлювали лампи, які раніше не працювали. Жодних слідів темряви. Жодних тіней.

— Ти можеш пройти шлях. Тепер я знаю це напевно.

— Яке ще «напевно»?! — гаркнув я. — Що це за чортівня?! Що це було за створіння?!

— Одна з можливих майбутніх загроз. Система мусила перевірити, чи здатний ти вижити. І ти вижив.

Гнів змішався з подивом.

— Система?.. Ти що, штучний інтелект?

Сфера завмерла, ніби зважувала відповідь.

— Я — це час. Я — це вибір. Я — це спостерігач.

— Дуже конкретно, дякую, — пробурмотів я.

Сфера раптом почала змінюватися. Її гладка поверхня розтанула, розкриваючись, немов пелюстки квітки.

Всередині щось сяяло.

— Ти готовий. Тепер зроби вибір.

Переді мною з’явилося два символи — один горів сріблястим світлом, другий пульсував червоним.

Я не знав, що вони означають.

Але знав: вибір змінить усе.

Я простягнув руку… але не встиг торкнутися символів.

Щось смикнуло мене назад.

Не фізично — щось у свідомості, глибше за інстинкти, вирвало мене з цієї реальності. Світ навколо почав змінюватися, коридор розпадався на уламки світла й тіні, а сфера… сфера закричала.

Не словами.

Її крик був вібрацією, що роздирала простір.

Я відчув, як земля вислизає з-під ніг, як усе навколо розтягується, ніби мене поглинає сама нескінченність.

А потім — удар.

Я впав. Не на метал, не в порожнечу.

На траву.

Свіжу, мокру від роси.

Я вдихнув — і здригнувся. Повітря було наповнене запахом землі, тепла, ранкового вітру.

Переді мною — не коридор станції, не темрява і не сфера.

Переді мною було… місто.

Але не те, яке я знав.

Хмарочоси здіймалися в небо, але їхні контури змінювалися, ніби живі. Над головою літали не машини, а… щось інше, схоже на металевих істот, що шугали між вежами, залишаючи за собою сяючі сліди.

Я почув гул.

Обернувся.

І зустрів поглядом людей.

Чи то були люди?

Їхні обличчя світилися, у деяких не було очей, тільки пульсуючі кулі світла. Дехто мав додаткові кінцівки, інші зливалися з технологіями настільки, що розрізнити, де плоть, а де механізм, було неможливо.

Я зробив крок назад.

— Це… майбутнє?

Голос сфери знову озвався в моїй голові.

— Ні.

Пауза.

— Це теперішнє. 

І тоді я зрозумів.

Я більше не був у своєму часі.

Я більше не був на своїй планеті.