Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Учора в нас справляли свято. Мій старший брат та я приймали подарунки. Бо не зважаючи на всі наші бешкети, ми досягнули віку повноліття. То, може, брат так думає, що старший, насправді ж то не зовсім так. Тарас і я - ми двійня, але він народився всього на сім хвилин раніше за мене. Я ще не встиг з’явитися на світ, а він вже так волав, що аж тряслися шибки. Шаленим галасом це немовля навіки закріпило за собою незмінне право називатись первістком. А вже коли з’явився я, то ще і старшим братом. Моя ж поява стала дивиною. Матуся спантеличено дивилася на акушерку з лікарем в халаті, коли вони сказали породіллі, що треба зачекати трохи, бо скоро піде друге немовля. Так, живіт у неньки був просто величезний, але нікого то не турбувало. Її казали, що там сидить кремезний гетьман - майбутня гордість молодих батьків. А де ховався я - ніхто так й досі не второпав, адже обстеження, які не раз робили, не виявили другої дитини.

А щодо батька, так той і не повірив зразу - подумав, що жартують. А потім дещо розгубився, бо не очікував прийняти вдома не тільки гетьмана Тараса, та й на додаток військо ще з одного козака. Але військо народилось кволе. Воно тихенько скавучало в пологовому будинку, відмовлялось їсти і охлявало прямо на очах. Спостерігаючи, як немовля згасає, матуся проливала гіркі сльози, благала відчайдушно лікарів зробити хоть що-небудь, аби ті врятували сина. Але поважні ескулапи безпомічно розводили руками та журно відвертали очі повні суму, бо зовсім не знали як завадити наближенню біди.

Брат батька нашого Юхим злітав десь аж у Чорний Ліс та відшукав стару мольфарку Христю. Вона така стара, як світ. Діди розповідали, як вони ще юнаками вже бачили старою літню жінку Христю. Вона не раз допомагала людям, та тільке тим, хто міг добратися до неї, та попросити прийти в тяжкій біді на поміч. Сама ж чаклунка ніколи не пропонувала перша, мовляв, якщо змінити долю, то в житті, за це обов’язково треба буде поплатитись. І то не факт, що вдача стане кращою. Тож кожен має вирішити сам: чи варто принести майбутнє в жертву, заради сьогочасної виогоди?

Добратись до мольфарки в лісі завжди дуже важко. І хоча майже усі приблизно знали де мешкає вона, знайти її могли лише ті бідолахи, кому це справді треба. А дурні, що посміли турбувати чародійку з усяких дрібниць, або ще гірше, шукали бабу із цікавості. Нещасні ті знаходили такі пригоди в лісі, від яких спочатку сивіли, а потім йшли до інших баб переполох викачувати яйцями та нерви лікувати зіллям чарівним. А самі вперті пропадали взагалі і більше неборак ніхто не бачив.

– Юхиме! Ти де там ходиш? Я вже давно тебе чекаю! - накинулась мольфарка, на чоловіка, як тільки той переступив поріг її оселі.

– Шановна бабо Христе, допоможіть. Біда у нас: дитина помирає!

– Знаю! Хутчіше повертайся. Скажи Марічці, хай додому забирає хлопців, а я до них зайду. На ось, дасте малому дохлику три краплі кожних півгодини. Це поки допоможе, - баба вклала відвідувачу в руку малесенький флакон.

Дядько, із вдячністю прийняв цілющий подарунок, й мерщій погнався з вістю до своячки.

В лікарні немовляті майже відразу стало краще від живодайної мікстури. Одже, під розписку, батьки забрали малюків додому: Тараса і мене - безіменну дохлю. Як тільки дитинчат розташували у квартирі, аж тут мольфарка в двері, мовляв, прийшла на допомогу, як і обіцяла. Того ніхто не знає, як літня жінка,  таємно вибравшись із лісу, не заблукала у багатолюдному місті, не знаючи помешкання адреси.

Три дні мене спасала баба: яйцем викачувала злії чари, віск виливала в воду і шептала слова незрозумілі, дивні, відомі тільки сильним чаклунам. І сталось диво: від її старання маленьке немовля порожевіло, почало голосніше пискотіти та вимагати, щоб дали поїсти. Невідома хвороба відступила, даючи спокій молодій родині.

“Малого назвіть тепер Богданом. Його народження не просто дивовижне, а промисел якихось вищих сил. Відкрилося мені у снах мольфарських, що в той день має народитися хлопчина, який з роками стане сильним чаклуном. Отож, коли їм стукне вісімнадцять, відправите двох парубків до мене. Я в лісі темнім, серед ведмедів диких та потвор страшених, їм проведу магічне тестування. Воно покаже, чи то є отой обранець, якого в нас чекають за пророцтвом. Це поки все, що знаю про майбутнє. Не дякуйте мені, а все зробіть, як кажу", - давши настанови, мольфарка щезла з хати. От саме так, за бабиним бажанням, я став називатися Богданом.