Читати книгу - "Тиміш, el Leper Lepiller"

-  Чому ж ти, хотіла мене схопити - я або ти. – враз його вираз обличчя змінилось із ганебно засмученого на зухвало веселе, - Не бійтесь, дядечку, вона уже не нашкодить.

Я досі стояв. Кивнув головою. Не дияволом був хлопець, а янгол. Вберіг мене та інших від цієї істоти. Якби не він – я б помер від страху. Тепер я так і не зізнаюсь йому у своєму страху, бо переконав він мене, що на кожен страх є свій ніж. Гострий і маленький такий зручний і чистий, що вбереже мене.

Тоді я почав гадати, чи не цей хлопчак і є ключем до істини моєї. До істини життя якої я так боявся. Я здається, не розповів вам же я жив. Це не так цікаво, якби не одна деталь.
4.
Тимко привів мене до селища. Звичайні солом’яні хати, коні , кози, селяни у хустках і чепчиках, сади, вулики. Церква була неймовірна відрізнялась від усього. У класичному стилі із срібним оздобленням, і фіолетовими куполами але без хрестів. Чому? Це я зрозумів пізніше. Магазин у них бува тільки один, і товари так були, скажімо, не першої необхідності: сокири, ножі, мотузки. Незнайоме мені це все. Згодом мені розповіли, що не потрібні їм звичайні магазини, бо самі місять хліб, самі олію чавлять. Як ліки потрібні – то до знахарів ідуть. 2005 рік, а світовий прогрес їх стороною обходить. Я все знімав. Кожен дах, кожен паркан, оце так я ефір зроблю, здається не повірять, то треба бачити своїми очима.Прийшли ми до його хати. Зустрів нас його батько, моторний чоловік, запросив до себе.

-  Сей то всі хли та у вас виглядають.

(Сидить і курить)

-  Та всі , всі ж одяг мають, - я невдало усміхнувся – оце я бовван, і що він подумає про мене?
Лунь старший нічого не сказав, йому було уже не до того, він дивився де грів виглядає за горою.

-  Батьку, цей дядечко зустрів мене в лісі, сказав що вчений і має справи, прославить усе наше село!, - сказав Тиміш з жалем в кінці.

Батько поглянув на нього, підняв брови і пішов до хати показати мені мій куток, куток самозванця.

-  Спатимеш на лаві в кутку, через дві ночи привикнеш.

-  Що ви, я не збираюсь затримуватись.

-  Всі так кажуть, – і зник.

А хлопчак сів на лавку і зацікавлено сказав:

-  Хочете я покажу вам де тут поховання тих, кого змило річкою.

-  Невже така сильна повінь була? Бідолашні селяни.

-  Та ні, це во благо їх душ, хрестять їх так, а вони з водою не дружили. – і зайнявся дзвінким дитячим сміхом.

Та мені чомусь було аж ніяк не до сміху.
 

5.

Чи замислювались ви , скільки таємного чекає на нас. Чи зможемо ми осягнути весь їх зміст не втративши власного розуму. Чесно кажучи, я ніколи не цікавився таким, моє життя було стабільним. Кожного ранку прокидався, працював, спав, ходив до церкви по неділях, іноді навіть у житті відбувалося щось веселе, завжди гнався за вигодою і похвалою. У селищі я зрозумів, що моє «псевдо» життя це всього лиш немічний поверхневий шар грунту для розвитку, яке давало О Велике Справедливе Суспільство, де всі твої ідеї здавались сміттям а верховенство було тільки у ідіотів. Я став кимось іншим за цей час, у мені помер останній страх і я можу продовжувати писати цього листа. Ви – напівмертві читаєте це і думаєте що я зовсім збожеволів, і нічого із моїх слів не вартує навіть вашої уваги. Час покаже.

6.

Нарешті із-за хмар вийшло сонце. Сліпучі промені грались із листям. Ідучи не замислюєшся про завтра, не замислюєшся про те, куди несуть ноги, аби тільки, не додому.

Тимко теж не відставав6 він розповідав про нічні пригоди, коли він із самим дияволом у карти грав, але диявол не мав рогів, козячих копит, чи хвоста.

-  Гей, Тиміше, а де ти його зустрів?

-  Кого?

-  Неймовірно незвичного диявола, хоча здається на наш час із різними поправками до конституції, не так уже й незвично.
-  Всі люди погані, не тільки політики.

-  Вони найбільше.

Тимко посмівся і сказав:

-  Ну якшо дуже хочете то вам покажу.
Не встиг він закінчити, як на нас мчав віз із паном який був надзвичайно огидним. Всі в цьому селі були наче мерці, окрім буквально цього хлопчика. Я вам розповім як зустрів першого жителя.
 

  7.

Ми йшли по стежці до їхнього села. Зайшли в селище,не дуже народ привітний був, але краще щира ненависть ніж брехлива приязність.

-  За дорогу ми мало говорили не дуже мені цей хлопець здався психічно здоровим. На  що я трачу своє життя взагалі, цей хлопчак щойно говорив щось собі під ніс, або кепкував з мене . Якщо гонорар не окупить мені моральної шкоди, то в моїй країні точно доні запроданці.

-  А скільки людей у цьому вашому селі?, - щось бовкнув я щоб зруйнувати мур тиші.
-  Селищі, - переправив мене малий.

-  У вашому селищі, - бовкнув я із іронією, але Тиміш на це спокійно відреагував, навіть, здається, спеціально так відреагував щоб я на його фоні виглядав шмаркачем. Не люблю я таких людей.

-  Близько 4 тисячі у сезонні дні.

-  Як це у сезонні дні, у вас що, люди як гриби  ростуть, а зимою такі – ой не сезон, - а Тиміш лиш підвів брови.

-  Здається, дядечку, не все так просто.

Ми пройшли попри велику дерев’яну хату, я увімкнув хату і почав знімати. Вдивляючись у піксельний екран, я натиснув кнопку аби зблизити, і так відсахнувся!(я не бачив як якісь чоловік став біля нас, із люлькою в зубах,  поставив свою руку мені на плече))

-  Йа бис сам мав би (щось не розбірливе) треб зняв.

-  Що? Що ви сказали..
Він забрав люльку з рока і скзав чіткіше:

-  Я й бис сам якби мав камеру то би зняв, то є мого затя замок.

Весь чоний, блідий, старий, змориний. Фе. А на лиці білі шрами – глибокі й старі. Вуса чорні і густі, як і брови.

-  Ну так об’єктив не поганий – має чіткий об’єктив.

-  А ти що тут забув, фист блудник попався, що ти сюди попався. – усміхнувся і поглянув на Тиміша.

Чим більше ми йшли, тим  більше я дивувався тутешнім людям. Всі виглядали одночасно молодими і щасливими, а водночас були понівечинеми. Жалюгідно і моторошно.
8.