Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

Я лежала на дні озера і дивилася на зорі. Крізь товщу води вони здавалися ближчими і теплішими, ніж з поверхні.

Коли вперше потрапила сюди, глибина водойми ледве сягала моїх колін. Але часу у мене було вдосталь, як і сліз. Тож приходила сюди і плакала, намагаючись виплакати свою журбу. Не вийшло. Зате виплакала ціле озеро — велике і гарне, у якому зараз з комфортом могли втопитися десять, а може й п’ятнадцять людей. Але кому потрібні непрохані сусіди? От і не проявляла своє озеро у інших вимірах, берегла його для себе. А то втопиться якийсь п’яний дурень і що тоді робити? Нове озеро виплакувати? Мені і це подобалось. Тут було спокійно. Тут я майже не відчувала болю, смутку і жалю — всього того, що кам’яною брилою навалювалося на мене, варто лиш опинитися на поверхні. Я любила лежати у м’якому мулі, загортаючись у нього, мов у пухову перину, слухаючи теревені риб і мріючи про нездійсненне. Вічність би так пролежала у тиші і спокої. Та хто б мені дозволив?

— Лежиш? — Водяник, як і завжди без запрошення, вломився у мій спокій.

— Лежу, — не стала заперечувати очевидне. Настрою говорити не було, хоч Водяник був єдиним у цьому світі, кого я могла назвати своїм другом. Якщо такий термін в принципі можна застосувати до безсмертної і бездушної істоти.

— Що, знову невдача? — У голосі співчуття.

— Угу. Він передумав.

— Це котрий вже за рахунком?

— Не знаю. Після сотого вже з ліку збилась. Хоча, яка різниця? Все одно план не виконаю — трохи більше місяця до кінця року залишилось. А у мене на рахунку лиш двоє.

Зітхнула. Цих двох пам’ятала добре. Самотній дідусь, що замерз на лавці в парку минулої зими. Дружина померла декілька років назад; діти і родичі — бозна де. Останньою краплею стала смерть собаки — єдиного друга, що довгий час був поруч і ділився своїм теплом. Старенький просто не бачив сенсу повертатися у свою самотню квартиру. Так і залишився сидіти на тій лавці, засинаючи вічним сном. Єдине, що могла зробити для нього — накрити його плечі і голову теплою ковдрою з білого снігу, взяти за руку та провести за грань. А ще була дівчина — молода зовсім, з останньою стадією раку. Вона наковталась пігулок, а я тримала її за руку, чекаючи поки вона засне.

— Може тобі все-таки варто подумати над зміною тактики? — Ми про це вже з ним говорили. Не один раз і навіть не десять, тому особливого сенсу в цих розмовах не бачила. — Може не треба з’являтися їм на очі, допоки вони не зроблять останнього кроку? Або хоча б подобу зміни. Ти їх лякаєш.

— Чому? — вдала, що не розумію. — Чим тебе моя зовнішність не влаштовує?

Друг зробив вигляд, що зніяковів. Ледве стримала усмішку. Якби я знала його трохи менше або трохи гірше, то обов’язково б купилася. Але по стількох роках знайомства повірити, що він насправді може ніяковіти або ображатися, було тяжко. Та й колись він сам зізнався, що єдина справжня емоція, яку відчуває — це цікавість. А все решта — просто вдала імітація людських почуттів, що дозволяє йому почуватися більш живим.

— Та до чого тут я? — здивувався він. — Особисто мене усе влаштовує. Але то я, а то — люди. Вони бояться всього незвичного. Хіба ти не можеш зробитися трохи схожою на них? Більш живішою, чи що.

— Але ж я мертва. І вже давно. Тому і виглядаю відповідно. А щодо зміни подоби — на це потрібні сили, а де їх взяти без енергії загублених душ? — Розмова почала втомлювати. — І взагалі, навіщо ти тут? Хотів сказати щось важливе, чи просто потеревенити? Якщо друге — то з русалками тобі було б веселіше. Сьогодні я не найкращий співрозмовник.

— Русалки самі собі розвагу знайдуть, — відмахнувся той. — І хіба мені потрібна причина, щоб навідати тебе? Подумав, що тобі може бути сумно, тож вирішив розрадити.

— Люблю сумувати.

— Не вигадуй! Ніхто не любить бути сумним. І не думай, що я не розумію для чого ти все це робиш.

Поглянула на нього зацікавлено. Невже і справді розуміє?

— Ти шукаєш того, хто зможе тебе покохати, щоб зняти прокляття, — лагідно усміхнувся мені Водяник. — Але хіба не бачиш, що твоя тактика хибна? Так ти не тільки кохання не знайдеш, а ще й свій річний план по збору пропащих душ завалиш.

— Хіба то вперше? — вирішила проігнорувати першу частину його запитання. — Я той план вже десятиліттями не виконую.

— Слухай, — його голос вмить став оксамитовим, він схилився до мене, ледь не торкаючись своїми губами моїх, гіпнотизуючи мене зеленими очиськами. — А хочеш, я тебе кохати буду?

Жартує, чортяка. Може то й собі пожартувати? Вдати, що вірю? Але ж…

— Користі мені від твого кохання! — Тихо розсміялась, намагаючись вплести у свій сміх безтурботність, та легенько відштовхнула зеленоокого від себе. — У тебе ж ні душі, ні серця. А моє прокляття може зняти лиш той, хто їх має. Або мав… коли був живий. А тепер вибач, мені вже пора летіти — забалакалась з тобою, навіть про час забула.

— Що, твій шеф-демон викликає?

— Ніякий він не демон, — вирішила уточнити я. — Просто робота у нього така…

— Ага, він на тебе кричить, а ти його захищаєш!

— Неправда, шеф ніколи на мене не кричав.

— Ну от, знову захищаєш, — сумно посміхнувся друг.