Читати книгу - "Програний бій, Катерина Бахтурова"

Обличчя першого не було видно за широким капюшоном сутани. Командир бачив лише руки, що тримали чотки, і більше нічого. Релігія – діло темне і до того ж командир ніколи не був віруючим. Якщо піп викликав недовіру, то Смерть – справляла неабияке враження. У правій руці вона тримала косу, у лівій – троянду. Йому на могилку, напевно. Останнє, що помітив командир – це яскравий рум’янець на щоках Смерті. Далі його поглинула темрява.

І не дивно – знову вимкнули світло. Командир скористався цією нагодою, щоб пережити больовий шок, прийти до тями, і потрапити в інший часовий зріз. Коли свідомість до нього повернулася і змінний струм побіг по дротах, він був один на полі бою. Точніше, один у темній квартирі перед монітором комп’ютера. Клавіатура з підсвічуванням запрошувала ще раз пережити хвилюючі події. Однак дзвінок у двері змусив відкласти втілення цієї ідеї на потім.

Не маючи поняття про час, псевдокомандир відчинив двері і одразу чийсь важкий кулак врізався в його щелепу. Він впав. Люди у зеленому камуфляжі увірвалися всередину і почали мовчки переривати його квартиру, але їхні пошуки не дали результату. Потім один із них підійшов до лежачого, схопив його за барки і почав трясти, ніби ляльку:

 – Говори, де?!

 – Що «де»?..

 – Тільки «коли» не вистачає. Говори, виродку, де або я скажу, коли ти здохнеш!

Лежачий щось мимрив, його мозок погано працював, щелепа не ворушилася і він не міг вимовити жодного слова, незважаючи на те, що від цього залежало його життя чи смерть. В який би часовий зріз ти не потрапив, якщо ти повинен померти – ти помреш. Бачучи, що від нього нічого не добитися, таємничі хлопці знову почали перевертати квартиру догори дном, не питаючи на це дозволу у власника, що лежав на підлозі.

Вони так нічого і не знайшли. Натомість віддубасили героя цієї розповіді до повної втрати свідомості (напевно, в той історичний момент не діяло правило, що лежачого не б’ють), а потім безшумно покинули квартиру.

Як ви здогадалися, знову вимкнули світло.

Прокинувшись вранці, наш герой ледве підвівся з ліжка і насамперед подивився на себе в дзеркало. Щелепа нила, але поранення в боці не було. Це дало йому можливість правильно оцінити те, що сталося напередодні. Ниючу щелепу він зв’язував із дзвінком у двері. Отже, наступного разу, перш ніж відчиняти їх, потрібно спочатку подивитися на годинник, потім – у вічко, а потім вже впускати гостей. Алгоритм зрозумілий.

Дзвінок у двері. На годиннику – 9 ранку. За дверима – тітка Люся – сусідка. Напевно, молоко принесла.

Перш ніж відчинити, власник ниючої щелепи критично оглянув своє відображення у дзеркалі: під оком синець, білки червоні, футболка порвана, сімейні труси до колін, з під яких сором’язливо визирають худі ніжки. Вигляд не витримував жодної критики. Він швидко вскочив в штани, що лежали поряд, поспіхом причесався, вмиватися не було часу, клацнув замком...

 – Нарешті! – сказала тітка Люся, коли побачила розкуйовдженого сусіда в дверях. 

– Знову грав до ранку? 

– Не ваша справа. 

– Звісно, не моя. Ось тримай – повістку, розпишись.

– Що?

 – А то, тепер воюватимеш зі справжнім ворогом, а не з вигаданим. Там із тебе людину зроблять. Або вб’ють, якщо пити не кинеш. 

– Я не п’ю – я граю. 

– Збирайся у військкомат, не п’є він.

І тітка Люся грюкнула дверима своєї квартири.

Кінець