Читати книгу - "Ейнар.Чаклун, Оксана Маркова"

Земля

 **  

«You make me feel like I`m fucking drowning 
I need to cut you out 
You made my world come crashing down around me
I need to cut you out
Oh God I wish you`d just speak to me 
Black is all that I see»
 – Spe–pe–pe–pe–peak to me, – це вже я тихенько підспівувала вокалісту Аскінгів, поправляячи лямку рюкзака.
Зараз закуплю продукти в супермаркеті, можливо, побалую себе шкідливими, але такими смачними жувальними ведмежатами. Опустила погляд на  свої ноги обтягнуті темно–синіми джинсами і тяжко зітхнула. 
Ні, не варто. 
Обіцяла собі з понеділка перейти на правильне харчування. Тренуємо силу волі, доводимо, що нам під силу відмовитися від солодкого. Заодно втираємо ніс мачусі.
При спогадах про Альбіну Вікторовну подумки зробила рожицю. Моя мачуха в свої сорок була гарною, стрункою, впевненою в собі жінкою. Її чорне волосся, що наче  спускалося водоспадом по спині, мало глянцевий вигляд, і при одному погляді на них можно згадати про якусь рекламу дорогого шампуня. Симпатичне обличчя з загостренными вилицями, брови врозліт та карі очі, на дні котрих я не бачила нічого доброго. Загалом природа потурбувалася про те, щоб з допомогою тілесної оболонки приховати потворність її душі.
Як добре, що після закінчення школи я переїхала до бабусі та не мала можливості «насолоджуватися» зустрічами з мачухою. Своїми нотаціями про мою манеру поведінки, стиль одягу і неправильне харчування вона мені увесь мозок виїла. 
Я наче зараз чую її голос:
– Ксенія, як ти сидиш за столом? Негайно випрям спину! 
– Що за жахлива тряпка на тобі? Дівчинко, у твого батька стільки грошей, ми купуємо тобі найкращий одяг, а ти носиш речі більш підходящі для обірванців! Якщо в тебе немає смаку, то спитай у мене поради або у своєї сестри Єлизавети. 
– Ксенія, не налягай на продукти з борошна. Ти скоро не зможеш пройти ні в одні двері, якщо будеш продовжувати в тому ж дусі. Станеш товстою, негарною та нікому не потрібною. Навіть своему батькові. Салатика?
– Подивись на свої нігті! Жахливий манікюр!
Та–ак. Мачуха вміла зіпсувати настрій, так само як і її донька – Лізка. 
Дякую тобі, бабуся, що твоя квартира знаходится ближче к універу і я можу не хвилюватися про розрідження свого мозку!
Додому я поверталася через парк, весело крокуючи по алеї і задоволенно жмурячись від яскравого сонця. Зима була м'якою з рідкими проявами свого грізного характеру, подарувавши нам лише січень з його морозами та снігопадами. Лютий відрізнився різкими перепадами температури і дощем, але сьогодні визирнуло сонечко. Найкраща погода для прогулянки!
В правій руці у мене були пакети з продуктами, і я вже придумала, що приготую на вечерю.  Моя втіха із кондитерскої була в іншій руці.
Насолоджуючись погодою і гарною музикою, я пропустила той момент, коли з кущів вилетів незнайомець, і продовжувала бадьоро крокувати, роздумуючи над планами на вечір. Як же чудово, що сьогодні субота і мені завтра не потрібно зранку вставати. Крокувала я, доречні, зовсім не довго. Врізалась в когось через п'ять кроків, зойкнула, та через секунду мене вже мало хвилювало зіткнення, тому що порвався пакет с продуктами.
Проклинаючи на чому світ стоїть свою неуважність та дурні хлипкі пакети, швиденько почала збирати продукти. Половину запхнула в другий пакет, в надії, що той не підвіде мене, як його копія.  Друга половина відправилася в рюкзак. 
Впоравшись, я випрямилась, полегшенно видихаючи. Закинувши рюкзак на плече, була готова продовжити свій шлях додому, але помітила  хлопця перед собою. З вигляду мій ровесник дивився на мене величезними очима. Гарними, темно–карими. Тільки через секунду до мене дійшло, що його гарні оченята не виражають нічого, окрім зарозумілості та зневаги. Вау. Я звісно не еталон краси, але ж можна хоча б проявити елементарну ввічливість?
Тут я звернула увагу на його дивний зовнішній вигляд. Червоне волосся було довгим, діставало до середини спини і заплетено в косу. Не в приклад моїм – до плечей і з недбалим укладанням "я–тільки–прокинулася". Порив вітру розвівав його чорний плащ, дозволяючи побачити одяг на зразок середньовічного та…меч? 
Ах, постривайте, десь тут поряд був театр. Мабуть, я міряюсь поглядами з актором?
Не витримавши уважного погляду, запитала:
– Що? 
– Я чекаю.
Трамвая? 
Та іронія тут недоречна. І у хлопця, котрий перегородив мені шлях, ввічливо поцікавилась:
– Чого саме чекаєте?
– Вибачень. – Здивував мене хлопець шипіням.
Гадаю, актор і був людиною, в яку я врізалась. Його вимога з негайними вибаченнями прозвучала грубо, але я у відповідь знизала плечими, вибачилась за зіткнення і збиралася піти звідти, як раптом його рука вчепилась в моє плече.
Дідько, а хватка у юнака виявилася сильною! З першого погляду і не скажеш, що він сильний!
– Гей! Відпусти! – намагалася позбавитися від його руки на плечі.  Не вийшло. Сердце у грудях забилося частіше, в цей момент у голові з'являлися різні дурні думки. 
《 – Матінко рідна, а раптом він маніяк? Хоча ні, – поспішила заспокоїти паніку, яка піднімалася. –  Який маніяк серед білого дня?  – І тут же захлеснули протилежні думки: – А якщо натрапила на ненормального маніяка, який відкрив полювання на своїх жертв в самий розпал дня?》
Гучний реп перервав наступний поток переживань. Я навіть моргнула від несподіванки. В декілька кроків від нас пройшла група підлітків. Вони зиркнули в нашу сторону з підозрою, однак, швидко загубили інтерес, відвернулися та продовжили свій шлях.
Я згадала, де знаходжусь. Спокійно. Не стане він проявляти свою натуру маніяка посеред багатолюдної алеї. Розслабляємось.
– Де я знаходжусь? – різким тоном  запитав він.
Мої брови повільно,  але впевнено поповзли вгору. Він п'яний? Обкурився? Чи не місцевий? Ага, загубився в мегаполісі в своєму старомодному костюмі.
– Тобі точніші координати? – іронічно поцікавилась. Зізнаюсь, не змогла стриматись.
– Де. Я. Знаходжусь. – Втрачаючи терпіння, промовив хлопець. В його голосі було чутно ледь помітний акцент. 
Він продовжував дивитися на мене, не відриваючи очей і за цей час ні разу не моргнувши. Немов у ці секунди добираючись до самих глибин моєї душі. Це  змусило зідригнутися.
Хватка посилилась, і мене добряче струснули. Рюкзак з'їхав з  плеча і тепер бовтався на згині руці. А він, між іншим, був важким!
– В Києві? – Ледь видала йому назву столиці.
Звідки я знала, що саме йому потрібно: країну, місто чи просто назву вулиці? А у нього погляд божевільного! Раптом йому зовсім дах зірве, він витягне з–за пазухи ніж і прикінчить мене посеред парку?
Він навіть шипіти припинив, розгубленно відкривши рота. Навіть рученята свої загребущі прибрав. Відступила, разминаючи плече та похмуро зиркаючи на божевільного придурка. 
– Це країна?
Ось тут наші ролі і помінялись. 
Поправила окуляри на носі, відчуваючи легке сум'яття. Однак, настороженість нікуди не зникла і я продовжувала тримати хлопця на відстані витягнутої руки.
– Місто. Ти що, хлопче, з Місяця звалився?
Рудоволосе диво природи мотнуло головою.
– Я з Аштера.
Зависла на мить, поки шестерні в голові почали крутитися у спробі згадати, чи знаю я хоч щось про Аштер. Нуль інформації.
– Соррі, хлопче, ніколи не чула про Аштер. Це місто в Європі? 
Раптом якщо він іноземець становится зрозуміло, звідки у нього акцент.  Може, він приїхав із сусідньої країни? Разом з тим, він не знає, де знаходиться. Дивно.
– І якщо в тебе проблеми,  – не проґавила можливості  додати я, – моя тобі порада йти в консульство твоєї країни. 
Його погляд був воістину вбивчим. Що я не так сказала? Добре, мабуть, не варто лізти з порадами до ненормального.
– Аштер не місто, а королівство! 
Звичайно. А я - королева Єлизавета! Зовсім мене за ідіотку тримає?! 
Оглянула алею на наявність осіб, підходящих на роль друзів цього дивака. Мабуть, він розігрує мене, поки його придурки друзі сидять в кущах і угорають наді мною. 
Я ж, на їх думку, ідеально підходжу на роль лохушки!
– Немає такого королівства під назвою Аштер! Тому  проспись і припиняй курити травку! Ляпаєш, що попало.
– Як ти смієш, простолюдинка, обвинувачувати мене в брехні? Ти хоч знаешь хто мій батько!
Мої очі ледь не вилізли з орбіт.
Простолюдинка? Він назвав мене простолюдинкою?  Хах!  Ну знаете, а ось це було реально прикро чути!
Що ж, в будь–якому випадку  це хамло – звичайний псих за яким дурка плаче!
– Мене не цікавлять твої родинні зв'язки, – огризнулась я, вжалена його словами. – Дай пройти. Мені ніколи дурницями займатися!
Шлях звільняти ніхто не поспішав. Хлопець виглядав не менш сердито, граючи зі мною в переглядки. Через хвилину здалася.
– Та чого тобі потрібно? – бурчала я.
На мої плечі знову лягли руки, цього разу не завдаючи болі. Порив скинути їх притримала. Рудий тип нахилив голову і встановив зі мною зоровий контакт.  Зблизька я могла роздивитися насичений колір його карих очей з золотистим вкрапленям. Пальці трохи сильніше стиснули плечі поверх куртки, а вираз його обличчя  був зосередженним. Я ж в думках наспівувала пісню Аскінгів, стараючись слідувати рекомендаціям  ведучого містичного шоу, котрий радив таким чином про всяк випадок абстрагуватися, якщо хтось захоче вплинути на вас за допомогою гіпнозу. 
Ну, а що?! Навіщо він заліз в мій особистий простір? 
Хлопець зморщів ніс, немов міг пробратися в мою голову і почути гру бас–гітари та гроул вокаліста. 
– Послухай, я бився з ельфом, коли мене викинуло сюда! – роздратованно вигукнув він. – Мені швидше треба повернутися додому, але я не можу відкрити клятий портал через відсутність магічного фону! Розумієш, – в його голосі було чутно нотки відчаю, –  я не відчуваю магії!
Лишенько! Яка біда! А який актор стояв переді мною! «Оскаром» нагородіть його в терміновому порядку.
З першого погляду не відрізниш його від нормального хлопця, але та маячня, яка вилітає з його рота не може бути сказанна адекватною людиною.
– З ельфом? Вау! Крутяк! – Зробила розумне і трохи розуміюче обличчя. Для переконливості покивала головою. – А дракон там раптом не пролітав? Чи змій? Зелений?
Його вузьке, привабливе обличчя опинилось в декількох сантиметрах від мого. Я завмерла від несподіванки, широко розкрив очі, а пальці сильніше вчепились в ручку пакета. Хай спробує придвинутись ближче – отримає по своїй дурній макітрі!
– Знущаеш–ш–шься?
– Аж ніяк. Ти закінчив з казками? Я піду, гаразд?
– Ти пошкодуєш, якщо кинеш мене і не допоможеш!
Я шоці, дорога редакція! Це руде диво в пір'ї має нахабство погрожувати?
А тим часом хлопець вирішив мене добити:
– Повір, для темного чаклуна організувати неприємності просто. В поганому настрої я люблю насилати на людей прокляття. А зараз у мене дуже поганий настрій!
Зрозуміло. Мені пощастило зустріти чоловічу версію  циганки, яка підходить до вас на вулиці та стверджує, що на вас страшне прокляття і тільки вона(звичайно ж!) зможе його зняти. Вам залишається принести їй свої гроші і золото. Мені трапилась версія нагліше, так ще й сама загрожує проклянути.
– Золото коли нести?
– Яке золото? – злегка оторопів юнак.
– Прокляття, гроші, золото, – монотонним голоском промовила я, немов підводячи до чогось. – Одне пов'язано з іншим.
Він стиснув губи, приймаючи ображений вигляд.
– Не треба мені ніяке золото! Я з багатої та знатної родини!
– Та ти що? А навіщо погрожувати прокляттям?
Цей дивак чомусь посміхнувся, а потім відступив на крок, відпускаючи мене. Уф! Відчула себе легше, отримавши довгоочікувану свободу!
– Не важливо. – Трохи зверхньо відповів парубок. –  Гаразд, мені потрібна допомога. Ти підказуєш місце, де я можу поповнити свій магічний резерв, а я в свою чергу не проклинаю тебе!
В черговий раз зрозуміла його слова по–своєму.
Ага, поповнити магічний резерв – це покурити травки, а після битися з ельфами, кататися на єдинорозі? Наркоші зараз так кажуть про дози? А раптом йому для купівлі травки гроші треба, а їх у нього немає?
Моя удача сьогодні щось барахлить! Врізатися в наркомана. Або ж в психа. Не важливо. Як би звалити швиденько звідси?
 Стиснула лямки рюкзака, зважуючи його і припускаючи, чи зможу я відбитися ним. Через яблука всередині він важкий, так. Здатний вивести з строю. Головне брати еффектом несподіванки.
Але поки йдемо більш безпечним шляхом. 
Пальцем вказала в сторону, де через дерева  проглядалася дорога та декілька будівель.
– Бачиш біло–зелену вивіску? – Мала я на увазі аптеку. Прослідкувавши за моїм пальцем, він кивнув.  – Там твій резерв поповнять. Та, пробач, з тобою не піду. Дуже поспішаю.
І не чекаючи відповіді помчалася вперед. Ця ситуація нагнала страху і подумки я бажала чим швидше опинитися вдома, в безпеці. Подалі від рудого психа. Вперше в житті мені зустрілась настільки дивна особистість. Сподіваюсь, це не чийсь дурний прикол і завтра я не прокинусь знаменитою завдяки ролику на YouTube.
Мене ніхто не спиняв, не гнався, слідом не доносилися крики. І довго я не протрималася через біль в правому боці. Довелося сповільнити крок. Повернулась. Хлопця ніде не було. Пішов. 
Сподіваюсь, ми більше ніколи не побачимось.
Десь вдалині засигналили машини, почувся відбірний мат, та через секунду їх заглушила музика з навушників. Я спокійно попрямувала додому, зрідка оглядаючись. 
« Хтось чув коли–небудь про Аштер? – написала я в твіттері, коли майже дійшла до квартири. Мене все ще не покидало дивне відчуття».