Читати книгу - "Мавка, Дерпак Ірина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Казав…діду – винувато опустив очі Іванко, виймаючи з-за поясу топірець і протягуючи старому – Я більше не буду…
- А більше й не треба! – злостився дідо, забираючи топірець, - розказуй бігом, що начудив єси, поки сонце не сіло, - і зиркнув на надкушене червоне коло над соснами.
- Ми з Марічкою… - почав тихо – я лиш хотів показати мавок… діду, я все так робив, як ти….але та квітка в Маріччиних косах, то все через ню… - малий плакав і боявся глянути на діда – вона пропала, я кликав, кликав… мавки зачули її, діду!
Старий схопився на ноги і рушив у бік лісу, залишивши малого розгубленим на подвір’ї. Іванко хотів було бігти за ним, але дідо зупинив його грізним поглядом:
- Тут чекай! Сонце майже сіло, не можна! – і поспішив стежкою, що вела його між темні тіні вечірнього лісу.
***
Дідо Йван ішов швидко, наче сам ліс розступався перед ним. Хоч роки вже давно неслися за плечима важкими снігами, ноги його несли впевнено, і кожен крок, здавалось, відлунював у гіллі, в корінні, в самому серці старого лісу. Він не свистів, не кликав — лише прислухався до того, що не чутно вухом.
А потім зупинився. Перед ним, мов з нічого, виринув срібний камінь. Присів, притулив долоню, і камінь — теплий. Не мав би бути теплим у вечірній холодок. Це означало, що двері ще відчинені.
Дідо витягнув із-за пазухи маленьку торбинку. Насипав дрібку сушених пелюсток, кусник вугільця та блискіт кори старого ялівцю. Підпалив сірник — вогонь тремтів, наче вагався — і вкинув усе на срібло. З диму поволі вимальовувався образ. Спершу — нічого. Але за мить у сяйві диму промайнули тонкі босі ніжки, русяві пасма, а за ними — Марічка. Стояла, заплющена, з квіткою в косах. Мавки оточили її, але не чіпали. Одна — найменша — щось промовляла їй, майже співала.
— Говори з дідом, дитино… — прошепотів Йван. — Вернись, доки двері ще світяться.
Камінь знову здригнувся. Звуки прокотилися лісом. Але цього разу — не музика, а ніби сльоза впала у тишу. І — голос, тоненький, переляканий, наче з іншого боку води:
— Дідусю?
Він не чув її, але відчував. Раптом щось холодне торкнулось його руки. Він озирнувся — на моху сиділа Марічка. Її очі були ще повні смарагду, але в них не було страху. Тільки здивування і тиха втома.
— Діду… вони… вони мене не тримали. Вони просто… хотіли, щоб я побула з ними. Вони сумують…
— То й добре, що пустили, — зітхнув Йван. — Але квітку дай. Назавжди.
Марічка слухняно витягла з коси зеленкувату, ще світу не знану квітку. Дідо загорнув її в полотно, поклав до торби. Потім підняв дівчинку, посадив на плече.
— Ходімо додому, мала. А мавкам — спокій. Бо не час іще.
І ліс знову став лісом. Не було срібла, не було тіней, тільки цвіркуни, шум потоку і запах диму з коминів, що долинав з долини.
А коли сонце остаточно сіло, Іванко, що досі сидів на порозі, побачив постать діда і маленьку дівчинку на плечі. Він кинувся їм назустріч, а серце в нього калатало так сильно, що здалось — зараз вискочить і побіжить поперед нього.
— Марічко… — тільки й сказав.
Дівчинка зістрибнула, втерла сльозу, яка не знати звідки з’явилась.
— Ти добре, що показав мені. Але я туди більше не піду. Їм сумно, а я ще хочу радіти.
Іванко лише кивнув. А дідо Йван підійшов до старого топора, що лежав на порозі, взяв його до рук і повільно, наче прощаючись, заніс у хату.
…Бо не кожна таємниця хоче, щоб її відкривали двічі.
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мавка, Дерпак Ірина», після закриття браузера.