Читати книгу - "Таємниця лісу, Катаріна Рейніс"

До польової дороги залишилася якась сотня метрів, а там далі три кілометри через засіяне озиминою море і вона вдома. Всього нічого для спраглого за домівкою серця!

Раптом тишу розірвав неприємний звук сигналу. Поруч пригальмувала іномарка.

- Гей, красунечко, куди так поспішаєш? – від неприємного насмішкуватого голосу шкіру обдало морозом.

Оксана промовчала, притиснувши сумку та поспішивши далі.

- Ну, чого мовчиш? – автівка знову її наздогнала. З вікна виглянув молодик, трохи старший за неї і явно на підпитку. – Не бійся, я тебе не ображу. Але якщо гарно попросиш, підвезу додому. Сумка, певно, важка?

З автівки долинув п’яний регіт, отже він там не один. Ксеня вже добряче злякалася, тож швидко попрямувала далі. Ще трохи і асфальт закінчиться, а на польову дорогу, всіяну ямами та камінням, вони за нею не поїдуть.

- Ти бачиш яка! – продовжував знущатися молодик, повільно їдучи поруч, наче хижак, що заганяє свою здобич в глухий кут. – Не довіряє! Ми, такі добрі люди, вирішили їй допомогти, а вона не цінує! Чуєш? Можливо хоч скажеш, як тебе звуть, га?

«Тільки мовчи! – переконувала сама себе Ксенька, прикусивши щоку. – Тільки мовчи!» Адже таким вистачить лиш одного слова, щоб підштовхнути до дій.

- Нє! – обурився незнайомець, поглянувши на свого супутника. – Це вже навіть не ввічливо, отак ігнорувати порядних людей. Так, ніби ми якісь злочинці… Коляне, а фігурка у цієї кралі нічогенька, що скажеш?..

- Га-га-га! – почулося хрипле з автівки.

Оксана нажахано зіщулилася, заледве встигаючи переставляти задерев’янілі від жаху ноги. Оглянулася. Довкола не було нікого. Навіть жодна автівка не проїжджала, лиш поле з обох боків та дорога. Потрібно тікати, але куди? Щоб махнути в озимину, потрібно перебратися через придорожній яр, а це час та й сил їй явно забракне. Бігти вперед? Хіба вона зможе змагатися з автомобілем? Зупинитися?.. Ні, це також не варіант! Що робити?..

Неслухняні сльози забриніли на повіках. Сердито змахнула їх рукавом. «Не зараз! Ніколи плакати!»

- Ой-ой! – знущався молодик. – Поглянь. Наша красуня розплакалася! Невже я такий страшний, що ти навіть  поглянути у мій бік не хочеш? Надто горда? Думаєш, ти чимось краща за інших?..

Він сердився! Алкоголь гойдав настрій незнайомця від задерикувато-грайливого, до агресивного всього за долю секунди. Що тепер буде?..

- Б…ять! – вилаявся молодик, різко тиснучи на гальма.

«Пора!» - заволала інтуїція. Скинувши з плеча сумку, вона гірською козою гайнула в придорожні чагарники. Голе гілля боляче дряпало обличчя та руки, смикало волосся і чіплялося за одяг. Курточка голосно затріщала, залишаючи на кущі шмат тканини. Але Ксеня не зупинилася. Долаючи страх, біль і слабкість в ногах, вона з усієї сили дерлася на пагорб, за яким простяглося безкрає поле озимини. Там бігти стане легше, головне дістатися.

В легенях пекло від холодного повітря, а очі застилали сльози. Ще трішки! Ще ривок!.. Волога весняна земля посипалася з-під ніг, стягуючи за собою худорляве, закам’яніле від жаху тіло. «Ні!.. Ні!.. Будь ласка!..» Вириваючи суху траву з корінням, Оксана знову рвонула догори. Вона нічого не чула і не бачила, лиш з відчаєм дерлася вперед, коли чиясь сильна рука вхопила її за куртку і різко смикнула назад…

Час на мить зупинився. Перед нажаханими очима пронеслося вечірнє небо. Десь високо з’являлися перші зірки, а з-за обрію, далеко-далеко звідси, показав свого рога срібний місяць. Рот розкрився в німому крику. Подих збився. А тоді… різкий біль вибухнув, здавалося, в кожній клітині тіла, наче феєрверк. Одна страшна мить доки світ поглинула пітьма.

***

- Ей! – ще не розуміючи, що накоїв, молодик шарпнув за розірвану брудну курточку. – Чого розляглася? Вставай! От бачиш, що ти наробила! Якби ти не тікала, ми б так добре повеселилися разом, а тепер… Ей! Ти чуєш?

Але вона лежала, бліда, наче мрець, не реагуючи на жодне його слово. Штовхнув. Нічого. Смикнув за рукав. Нічого. Серце загупало об ребра, вивітрюючи з мізків алкоголь і повертаючи домкам чіткість.

- Що там? – обізвався з автівки Колян. – Чого притихли? Чи ти її вже того?.. Тоді знову ж, чого так тихо?  Га-га-га!..

- Вона мертва… - прохрипів молодик, нахилившись до блідих губ. Дихання не було, пульсу також.

- Що ти там бурмочеш, Саньку? – п’яненько загорлав друг. – Я тебе не чую…

- Вона мертва!!! – вкриваючись холодним потом, гаркнув Олександр.

Тіло тряслося, наче в лихоманці, але мозок працював добре. Перевернув дівку на бік. Он воно як! З-під землі стирчав великий камінь. Він проломив їй череп, отже таки мертва…

«Я не хочу в тюрму!.. Це нещасний випадок!.. Вона сама винна! Сама… Потрібно діяти!..»

- Допоможи мені! – гаркнув, коли Микола спробував втекти. – Якщо не допоможеш приховати, сидіти будемо разом!

Вони витягли тіло на дорогу і завантажили в багажник. Абияк змили кров з каменю і, під світлом молодого місяця, помчали в бік найближчого лісу тією самою польовою дорогою, до якої так поспішала Ксеня. Якби ж тільки вона знала…

Від’їхали подалі від дороги просто по озимині. В лісі було темно і моторошно, крики нічних птахів холодили кров. Весь час здавалося, наче хтось спостерігає, наче їх от-от схоплять!..