Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Двері стукнули тричі — не голосно, але впевнено. Аміра не встигла сховати серце, та принаймні встигла сховати Хасана. Він лежав у підвалі, серед старих глечиків і мішків із зерном, стогнучи крізь зуби. Вона запечатала йому рану сумішшю меду, кори й власних молитов.

Вона відчинила — обережно, наче за порогом могла бути сама смерть.

— Сеньйорита Аміра ібн Фарук? — запитав чоловік у темному плащі з хрестом на лівому плечі.

Його голос був низький, трохи хриплий, як розбите вино в бокалі. Темне волосся спадало на чоло, а погляд — не злий. Але й не добрий.

— Так, — сказала вона, тримаючи погляд рівним. — Ви хто?

— Капітан Дієго де Рохас. Армія Фердинанда. Я прийшов із наказом. Ваш батько має супроводжувати поранених у шпиталі. Королівський дозвіл уже на шляху.

Аміра відчула, як кров кидається в щоки. Дозвіл. Наказ. Її батько — лікар, не раб.

— Ми не служимо королю, капітане. Ми служимо хворим.

— Чудово. Тоді проблем не буде.

Він посміхнувся. Ледве. Лише одним куточком рота. Аміра не могла відвести погляду. Не тому, що боялась. А тому, що щось у ньому збурювало повітря навколо.

— А ще я шукаю одного пораненого, здається ваш чоловік— додав він. — Кажуть, учора його бачили , він переліз через північний мур. Поранений. Босий. І знає місто.

— Гранада повна поранених,і  мій чоловік мертвий, Мені принесли цю сумну звістку на днях,— знизала вона плечима. — Ви шукатимете привида в кожному домі?

— Лише в тих, де пахне свіжим медом і тривогою.

Він знову усміхнувся. Але цього разу вона відчула — він не жартує.

Дієго не пішов одразу. В її дворі він зупинився біля троянд, що ще не зовсім зів’яли, і погладив листок так обережно, ніби торкався спогаду. Потім повернувся й мовив:

— Я знав одного лікаря, що лікував мого побратима. Його звали Яхья. Добра людина.

— Це мій батько, — відповіла вона.

— Сподіваюсь, він не відмовиться врятувати кількох іспанців. Навіть якщо вони на іншому боці.

Аміра мовчала.

— А ви? — раптом спитав він. — Ви також на іншому боці?

Вона зустріла його погляд. Глибокий, темний, як вино перед отруєнням.

— Я стою там, де болить.

Він кивнув. І пішов.

Увечері вона розповіла все Жасмін.

— Вино? — спитала подруга, доливаючи в срібну чашу.

— Вино. Але з присмаком страху, — відповіла Аміра.

Жасмін, з усмішкою жінки, яка бачила війну й кохання, тільки кивнула:

— Коли серце починає тремтіти біля чоловіка — навіть ворога — це вже не страх. Це — лихо. Або спасіння.