Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Нашорошивши вуха, Оля дивилася просто перед собою мовби незрячими очима й механічно клювала смородину Стартановичів. Їй і на думку не спало запропонувати Губченку. Та й не могла вона цього зробити — вона його знала як облупленого. Два роки вже живуть через дорогу, два роки практично нерозлучні — ні вдома, ні в садку.

І тоді Губченко збагнув, що люди бувають різні. Що Зінаїда Вартанівна — зовсім не така, як Оля. І Ганна Іванівна не така. Навіть Шинкарчучка — і та не така. І тоді ж він вирішив, що ніколи більше не піде до дитсадка.

Це було дивне рішення. Він чудово розумів, що нікуди не дінеться. Мама працює, батько — тим більше. Залишатися йому ні з ким. І ніхто його самого вдома не залишить. Його вмовлятимуть, битимуть, лякатимуть і зрештою силоміць потягнуть до садка. А Зінаїда Вартанівна солодко усміхатиметься йому зареваному й грудним голосом воркотітиме:

— Ну, що ж ти! Ну, зразу сказав би, що не п’єш компоту. Хіба ж нам важко було б чаю чи що тобі зробити…

І тут же перейде на залізний тон, широко розкривши великі круглі очі:

— Ви ж знали, Ганно Іванівно! Ви ж могли попередити? Чи не знали?..

Ганна Іванівна холонутиме під її поглядом, наче зацькована миша, а мама не знатиме, куди очі подіти від сорому. Вона залишить його й побіжить на роботу, розмазуючи по щоках сльози й пудру «Рошель», мало не втрапивши під таку рідкісну на ті часи полуторку на Веселинівській…

Усе це Губченко знав. І тому вирішив, що він, звичайно, піде в дитсадок і не влаштовуватиме всіх цих випробувань для себе й мами… Але його самого там не буде. Там буде тільки його оболонка, тільки та його частинка, яка є слухняним хлопчиком. А сам він буде тим часом там, де схоче.

Це було поворотне рішення. Воно визначило все Губченкове життя.

МГ

За цим же правилом він учився в школі, в університеті, так само свого часу одружився, і дружина мала за чоловіка лише якусь частку Губченкового Я.

В інституті, де він працював, його знали як талановитого інженера й дослідника (досить рідко поєднувані риси), і цього співробітникам було достатньо. У видавництві його знали тільки як письменника, не підозрюючи про інше, наукове, життя свого автора. Та й навіщо — книжки розходяться, прибуток є, за гонорари письменник не бореться: скільки заплатили, стільки й гаразд… Він був чемний, чуйний, вихований — усім навколо цього вистачало, й більшого від нього не чекали. У школі, щоправда, виникали проблеми — адже Губченко був чудовою (з погляду вчителів) кандидатурою на різноманітні громадські клопоти: то голови ради загону, то старости, то делегата на зліт, конференцію, олімпіаду чи ще якесь збіговисько. Але то все було не так і обтяжливо, Губченко сприймав це як іще один відтінок того самого кольору. Він був слухняним хлопчиком, мав певні вигоди з того, тож мусив виконувати й деякі обов’язки.

Звичайно, ніхто в інституті, де він працював, не розраховував і на те, що Губченко здатний на серйозне відкриття. Щоправда, він і сам не дуже на те сподівався. Зрештою, він нічого такого особливого й не відкрив: усі елементи були давно вже відкриті іншими. Не вистачало дрібнички: об’єднати все саме в ту комбінацію, яка народжувала віками омріяну машину, що її сам Губченко обережно називав МГ, емге, цілком незрозуміле слово, схоже на угу або еге. Навіть якщо прохопишся в розмові з кимось (а це була цілком реальна небезпека, бо думати останнім часом він звик тільки про МГ, винахід його розпирав, так хотілося поділитися, порадитися…), все одно ніхто не зрозуміє, про що йдеться, навіть не помітить цього слівця в потоці інших.

Якийсь час Губченко міркував про можливості легалізації, оприлюднення результатів своїх багаторічних пошуків. Та згодом облишив цю ідею. По-перше, це б вимагало документального оформлення — креслення, обґрунтування, історичні довідки, специфікація деталей і вузлів, довідки, потім іще довідки, а тоді вже довідки — про таке без жаху не може думати жоден винахідник чи навіть раціоналізатор. Та й часу на все це Губченко не мав. Не мав часу (і це по- друге), бо МГ вимагала ще сили-силенної експериментів, доведення до ладу, вдосконалень і т. п. По-третє, Губченко й сам іще не знав, яке (чи то пак які) застосування МГ до чого можуть привести. Відчиняти скриньку Пандори, не зваживши всіх наслідків, міг хтось інший, а не така обережна людина, як Губченко. Адже питання охоплювало занадто багато аспектів: він мусив передбачити не тільки сторонні ефекти, що можуть виникнути у застосуванні його винаходу, а й ті несподівані напрямки застосування, які можуть бути вигідними іншим. Зрозуміло ж, якщо винахід оприлюдниш, то вже не зможеш контролювати, в чиї руки він далі потрапить, задля чого його використовуватимуть.

А головне, що його стримувало, це небажання зажити слави божевільного. Він умів бути слухняним хлопчиком. Він знав, як поводитися, готовий був до несподіванок, словом, йому спокійніше і звичніше було жити в оточенні хай і не любові, але симпатії. Змінити це на образ людини не сповна розуму — ні, це було б занадто важко. Занадто багато довелося б усім пояснювати, когось переконувати, відповідати на запитання, яких він не розуміє, власне, докорінно змінити спосіб життя…

Повертатися в дитячий садок він не мав ніякого бажання. Краще пити те, що любиш, — чай, наприклад.

Пацюча комірчина

Цю комірчину Губченко знайшов випадково. Він узагалі любив покладатися на випадковість: йому здебільшого щастило. Якось керівництво інституту здало в оренду кілька кімнат і на отримані гроші вирішило придбати нові комп’ютери. Оскільки чи не єдиним працівником, який регулярно ходив на роботу, лишався Губченко, то йому й дістався новий пентіум. Утім, його попередили, що грошей уже не лишилося, тому принтером треба користуватися старим, а до Інтернету він буде під’єднаний у наступному місяці, коли орендарі сплатять черговий внесок.

Чекати так довго він не хотів — був переконаний, що справа, не зроблена відразу, так і залишиться незробленою. Через місяць у директора з’явиться купа нових проблем, тож щасливий власник пентіума так і сидітиме без інтернету. Для людини з його головою і руками під’єднати комп’ютер до мережі — діло зовсім нескладне. Він придбав за власні кошти хаб, адже в старому вже не