Читати книгу - "Зашморг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але поки що під свіжим враженням від пригоди треба поговорити з бригадиром та робітниками.
Ісаєв киває мені на Сизих. Сам він хоче ще раз. оглянути майданчик. Я гукаю бригадира, і ми заходимо з ним у порожній вагончик. Сідаємо біля довгого дощаного столу, я згортаю вбік розкидані кісточки доміно, порожні консервні банки і пляшки з-під кефіру — з-під вина я, до речі, не помітив жодної, — і ми починаємо розмовляти.
— Що ви тут будуєте? — запитую я.
— А! — Сизих зневажливо махає рукою у брезентовій рукавиці. — Гараж. Кооперативний, бачиш. Та хіба це робота? То крана два тижні чекали. А прийшов — то на другий день зламався. Тепер три дні майстра чекаємо, щоб полагодив. То цегли немає, то розчину. І їм не свербить…
— Кому «їм»?
— Ну, як їх? Правлінню.
— А чого їм має свербіти? — дивуюся я. — Вони ж гроші внесли.
— Ха! Внесли! Тут, голубе, живі гроші потрібні, а не мертві. І знову ж таки бігати треба.
— Кому треба бігати?
— Та їм же! Кому ж іще? Не я ж за них бігатиму. А вони з ранку до вечора ходять та все мене благають. Або скарги на мене пишуть. Ха! Писаки. От плюну і піду.
Сизих і справді гнівається та спересердя ляскає по столу рукавицями, що вже зняв.
Але мене зараз цікавить зовсім інше. Якщо гараж кооперативний і ці пайовики вештаються тут удень і вночі, марно мріючи про майбутній гараж, то… Ну, в усякому разі, поки що, очевидно, рано відкидати і третю версію: нещасний випадок. Але тоді ця жінка може бути одним з пайовиків кооперативу або членом сім'ї когось із них. Однак нащо було копати такий глибокий котлован, коли будують лише гараж?
— А! із звичайною вже, очевидно, прикрістю знову махає рукою Сизих. — Гараж не який-небудь, а підземний. Самі не знають, що хочуть. Спочатку, бачиш, один поверх планували, а потім, значить, туди-сюди побігали, і тепер уже два поверхи виходить. На два поверхи під землю! Який тут котлован потрібний, добрав? Тут слон упаде і той шию зламає, не те що людина.
— Та-ак… — Я на секунду замислююсь. І ставлю нове запитання: — У вас які-небудь телефони є? Кого-небудь із керівництва кооперативу на ім'я знаєте?
— Аякже! — поважно відповідає Сизих. — Їхнього голову знаю. Знаменський Петро Львович. Професор, до речі. Можна сказати, вчений. Але дядько простий, завжди можна подзвонити.
Він диктує мені номер телефону професора Знаменського.
Вискочивши з вагончика, я розшукую поблизу телефон-автомат і дзвоню професору Знамеиському, не дуже, правда, розраховуючи застати його вдома у такий час.
Але мені щастить. У трубці чути оксамовитий, добре поставлений басок.
Я називаю себе і прошу дозволу заглянути до професора у зручний для нього час, натякаючи, що мені особисто хотілося б зайти до нього зараз. Я відразу ж попереджую, що випадок, який стався, безпосередньо відношення до нього не має, а допомогти він нам може істотно. Справа ж сама по собі вкрай серйозна.
Все це призводить до того, що, заспокоєний мною, але заінтригований, професор запрошує мене завітати до нього негайно і дає свою адресу.
Повісивши трубку, я виходжу з будки автомата і одраэу ж виявляю, що будка ця стоїть якраз біля будинку, який мені потрібен, і навіть близько того ж під'їзду.
Професор був невисокий і досить огрядний, але разом з тим кремезний і дуже рухливий. Сиве, трохи хвилясте волосся рівно зачесане назад, на гостренькому носі окуляри у грубій оправі, рум'яні повні щоки, у зубах велика погасла люлька. Одягнений у пом'яті вельветові штани коричневого кольору і в елегантну куртку. Комір сорочки під нею розстебнутий і відкриває гладку рожеву шию. Крізь скельця окулярів очі його здаються великими, в них нетерпляча цікавість.
Професор заводить мене у невеликий кабінет, заставлений шафами книг, папок, рукописів, вони займають дві стінки аж до стелі. Книги стоять і на полицях, підвішених над кушеткою, лежать на кушетці, у кріслах і на величезному письмовому столі біля вікна із старовинною бронзовою лампою під синім скляним абажуром.
Сісти ніде. І професор прибирає для мене одне з крісел. Сам же йде до письмового столу і, всівшись за ним, починає розпалювати люльку.
— Ну, розповідай, що там сталося? — каже він мені під час паузи між двома затяжками.
— Скажіть, Петре Львовичу, ви знаєте в обличчя усіх пайовиків вашого кооперативу? — запитую я.
— Ого! А ти знаєш, скільки ми цей проклятий гараж будуємо? — Він напрочуд легко і відразу заговорив зі мною на «ти». — Якщо рахувати з перших організаційних зборів, то п'ятий рік. Уявляєш? Тут не тільки пайовиків, тут і всіх їхніх рідних та знайомих знатимеш. Хто помер, хто народився, хто розлучився, хто одружився, від кого жінка пішла, хто сам утік. Усе знаю. У кого яка коханка, і це знаю. Ха-ха-ха! Але серйозно…
Він несподівано підхоплюється, оббігає стіл і, прибравши на кушетці, сідає навпроти мене. В очах нестерпна цікавість.
— То в чім річ? Можеш мені все викласти. Я ваші справи знаю. І мовчати вмію. Будь певен.
Я коротко розповідаю про те, що сталося, і прошу його поїхати зі мною у морг.
— Молода жінка, кажеш, — з невластивою йому, здавалося б, нерішучістю перепитує Знаменський. — Я, відверто кажучи, більше люблю на живих дивитися. Ну, та що поробиш. У мене, правда, тут консультація призначена. Аспірантка прийде…
— Ми швидко, Петре Львовичу. Ви нам зробите величезну послугу.
— Гаразд. Треба, то треба. Посидь.
Він знову підхоплюється і вибігає з кімнати. Я чекаю досить довго. Нарешті Знаменський з'являється
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.