Читати книгу - "Зарубіжний детектив"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це тобі тільки так здається! — перебиває Лілі.
От тобі й маєш! Я не чекав такої блискавичної відсічі з її боку.
З твоїм ритмом життя, адже ми знайомі вже майже десять років, — розвиває вона мою ж таки думку, — щоб нам одружитися, мені треба прожити не століття, а щонайменше, мільйон років…
Вулиця спорожніла. Ті, що дивилися з нами «Зорро», вже давно розбрелися. Поваре ніяково кашляє, ніби питає: «Говорити чи мовчати?»
— Говори або йди під три чорти! — наполягаю я.
— На вулиці Ікоаней, у будинку тридцять першому, знайдено труп юнака віком приблизно двадцять чотири роки…
— Вбивство? — вигукую я в надії, що цей факт змусить Лілі краще відчути всю вагу моєї професії.
— Ні, самогубство! — тупо заперечує Поваре.
І тут я не стримуюся, вибухаю, мов проколотий м’яч, наливаюся гнівом, як найпослідущий дурень, ображений ще й тим, що справа тут проста, далі нікуди:
— Самогубство? Так це ж справа прокуратури, відділення міліції. Ти ж це знаєш, Поваре! До чого тут столичний карний розшук?
Я вважаю, що поставлено всі крапки над «і». Не приховуючи свого гніву, беру Лілі під руку і рушаю до готелю «Амбасадор».
— Зачекай-но, не так усе просто, — зупиняє мене Поваре. — Прокуророві здалося, що там не все гаразд і що…
Я перебиваю його і даю волю своєму гнівові:
— Йому здалося! Чи ба! Йому здалося! Мало що мені може здатися! Скажімо, мені здалося, що сьогодні ввечері я вільний і щасливий! І тут як сніг серед літа з’являється Поваре і все ламає!
Я говорю не так для свого колеги, — бо чудово розумію, що він не своєю охотою розшукував мене цілий вечір, — як для Лілі. Хай бачить, що не так-то просто будь-кому відірвати мене од неї.
Сердега Поваре мусить удатися до найвагомішого аргументу:
— Прокурор мав розмову з шефом, і шеф погодився. Наказав мені дістати тебе хоч із-під землі і привезти на вулицю Ікоаней… Машина…
Я не даю йому докінчити фрази: нервово запускаю руку в волосся і, рвучи його, розігрую прямо-таки театральну сцену:
— Поваре! Ми знайомі вже стільки років! В офіцерській школі скільки я тебе виручав!.. Доповіси шефові, що ти не знайшов мене. Що тут іще мудрувати!
Поваре і цього разу не розуміє моєї тактики. Моя пропозиція обурює його:
— Як ти можеш просити мене про таке?
— Зрозумій і ти мене. Я так давно не показувався на люди зі своєю нареченою. Ми вмовилися сьогодні піти повечеряти в «Амбасадор», потанцювати… Що ж я, по-твоєму, не маю права?
І тут я раптом чую любий, ніжний голосок своєї коханої, голос жінки, з якою одружуся і, гадаю, вирощу не менше як двоє-троє дітей.
— Лівіу, товариш Поваре має рацію! Як тобі не сором вимагати такого від нього? Тебе розшукують — виходить, без тебе не можуть обійтися!
Моє обурення переходить у гірке розчарування.
— Лілі, і ти? Ми ж так мріяли потанцювати в «Амбасадорі».
— Хай іншим разом, — намагається вона мене розраяти.
— Я не відмовився б від нашого вечора, якби ти сама не попросила.
— Ах, облиш, будь ласка! Ходімо краще.
Мушу «з важким серцем» погодитися: не можна ж лишатися байдужим до прохання моєї коханої! Я запитую Поваре, де стоїть автомобіль, а серце кров’ю обкипає.
— Та тут поруч, за рогом, на вулиці Діонісія Лупу.
— Гаразд! Відвезімо Лілі додому… — беру її попід руку, і в супроводі. Поваре всі втрьох рушаємо до міліційної «Дачії».
— Я можу дійти й пішки, — відмовляється Лілі. — Я знаю дорогу.
Капітан Поваре виручає мене — важко знайти галантнішого й чемнішого чоловіка, як він. Його вустами хоч мед пий. «Як можна? Гадаєте, ми дозволимо?..» І він від хвилювання не добере слів, проте Лілі це мало турбує.
— Хто за кермом? — міняю тему розмови.
— Сержант Беноне.
Чудово, він мені подобається, люблю веселих на вдачу.
— Добрий день, товаришу капітан! — напрочуд радо вітається сержант. — А вас щойно запитував шеф.
І вражено дивиться на Лілі: що за мана, а ця чому з нами?
— Познайомся з моєю нареченою, дядечку Беноне. Спершу відвезімо її додому, на вулицю Ромулус, а тоді вже до діла.
Лілі з Поваре сідають на заднє сидіння, а я з водієм, щоб поговорити по телефону з шефом. Страшенно кортить чимось вразити Лілі: хай на власні очі пересвідчиться, якого має нареченого! Машина жене у темряву, а я по телефону викликаю шефа.
— Доповідає капітан Лівіу Роман! — вдаюся до класичної формули.
Голос полковника Доні лунає гучно, аж вуха закладає: його чують і Лілі, і Поваре…
— Отже, хлопче, спіймали? Де це ти гуляв? Чи не з Дульсінеєю?
З несподіванки розгублююсь і дипломатично кашляю у слухавку.
— Застудився? — У шефовім голосі бринять батьківські нотки.
— Трішечки!
— Розумієш, хлопче, щось там неясно на вулиці Ікоаней. Прокурор міста Беріндей визнав, що йому не обійтися без нашої допомоги. Щось там йому не подобається. Що саме? Не сходяться кінці з кінцями… Через те труп поки що не чіпали… Йому не хочеться довго воловодитися… Про всяк випадок я послав туди Григораша… Може, він стане тобі в пригоді. Зрозумів?
— Так. А хлопці з відділення міліції не образяться?
— Я поговорю з начальником восьмого відділення, — пообіцяв шеф. — Вони вирішили, що це дрібничка, треба лиш протокола скласти, і послали туди якогось новачка… До дванадцятої ночі я на місці. Зрозумів?
— Так.
— Удачі!
«Удачі» — це слово полковник Доня вперше вимовив три роки тому, коли його нащадок складав вступні іспити до інституту. Успіх нащадка, на думку шефа, неабияк залежав од його побажання, і він переніс його на взаємини з підлеглими.
Я повертаюсь обличчям до Лілі та Поваре. Відтоді, як ми сіли в машину, вони наче води в рота набрали. А з моїх вуст злітають золоті слова.
— Бач, дівчино, який у нас кепський вечір видався.
— Та що ти, любий, вечір чудовий!.. Тільки тобі, я бачу, мало трупів на екрані, без них ти не можеш обійтися і в житті! — Лілі не полишає нагоди поглузувати з мене в присутності двох моїх підлеглих.
Водій бликнув на мене співчутливо, а Поваре дозволив собі ледь-ледь посміхнутися. Я шукаю в сутіні очі коханої к запитую благально:
— Ти ж не тіпаєшся на мене?
Поваре і тут стромляє гречно носа:
— Сподіваюсь, ви й на мене не гніваєтеся?
— Хіба можна? — відверто глузує Лілі. — Як гніватись на кондуктора трамвая, якщо ти сам сів не на той маршрут?
Ясно! Не той маршрут — це я. Уже вкотре дорікає вона собі, що не встояла перед моїми зальотами. Певно, й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.