Читати книгу - "Запізніла розплата"

— То була перша велика справа Пуаро. Якби не він, злочинець уникнув би покарання. Такий успіх не часто випадає детективові.

Захопившись спогадами, я розповів їй про всіх осіб, причетних до справи, і довів повість до переможної, хоча й несподіваної, розв'язки. Дівчина слухала, як зачарована. Ми обоє так заговорилися, що отямилися лише тоді, коли потяг зупинився в Кале.

Я кликнув двох носіїв, і за мить ми стояли на платформі. Дивакувата супутниця простягнула мені руку.

— На все добре. В майбутньому обіцяю бути ввічливішою.

— Невже не дозволите мені подбати про вас на кораблі?

— Можливо, я не поїду цим пароплавом. Мені необхідно впевнитись, що моя сестричка вже по той бік каналу. Дуже вдячна за ваші турботи.

— Гадаю, ми ще з вами зустрінемось. До речі, може, ви хоч скажете своє ім'я? — вигукнув я, коли вона вже рушила.

Дівча глянуло на мене через плече.

— Попелюшка, — кинула грайливо і розсміялась.

Хіба я був у змозі тоді уявити, де і за яких обставин знову зустріну Попелюшку?..

ПОКЛИК

Коли наступного ранку я увійшов до їдальні, годинник показував п'ять хвилин на десяту. Мій приятель Пуаро, як завше пунктуальний, уже розбивав ложечкою шкаралупу другого яйця. Побачивши мене, він радісно всміхнувся.

— Гадаю, добре виспались?.. І вже оговталися після виснажливого плавання через канал? Дивно, що сьогодні ви з'явилися майже вчасно. Даруйте, ваша краватка висить несиметрично. Дозвольте поправити…

Незвичайна людина цей Еркюль Пуаро. Маленький на зріст — лише п'ять футів чотири дюйми; завше схилена набік голова формою нагадувала яйце; в очах спалахували зеленкуваті вогники, коли він хвилювався чи був збуджений; вуса, що в того офіцера, — щетинисті, закручені; постава сповнена неабиякої гідності, завше охайний і причепурений. Охайність в усьому була його пристрастю. Цей низенький чоловічок нестерпно страждав, коли помічав бодай найменший ґандж в одязі людини, і заспокоювався лише, коли усував недолік. «Порядок» і «метод» були його ідолами. Він ставився дещо зневажливо до таких речових доказів, як відбитки ніг чи попіл від сигарет, і твердив, що самі по собі вони ніколи не приведуть детектива до розкриття злочину. Торкаючись цієї теми, він, бувало, постукував по своєму яйцевидному черепу і самовдоволено промовляв: «Розгадка тут. В маленьких сірих клітинах. Ніколи не забувайте про маленькі сірі клітини, мій друже!..»

Посівши своє місце біля столу, я знехотя запитав:

— Маєте цікаві листи?

Пуаро незадоволено захитав головою.

— Сьогоднішні ще не переглядав, але тепер пошта не приносить чогось цікавого. Нема вже великих злочинців, озброєних власним методом.

Він сумовито захитав головою, а я мимовільно всміхнувся.

— Не впадайте у відчай, Пуаро. Щастя ще всміхнеться вам. Розпечатуйте листи: можливо, саме зараз на вас чекає великий злочин.

Пуаро всміхнувся і, взявши маленький, вишуканої форми ножик, котрим завжди розрізав конверти, почав потрошити листи, що лежали на столі.

— Рахунок. — Ще один рахунок. Це свідчить, що я з роками стаю мов навіжений. А ось лист від Джеппа…

— Невже? — Я нашорошив вуха: Джепп — головний інспектор Скотленд-Ярду — неодноразово залучав нас до розслідування незвичайних злочинів.

— Він завжди у своєму стилі: дякує мені за допомогу, яку я подав у розв'язанні справи Аберіствіс. Я в захваті, що міг прислужитись йому.

Пуаро і далі переглядав пошту.

— Запрошення прочитати лекцію для місцевої організації бойскаутів… Графиня Форфанок буде вдячна, коли я завітаю до неї. Певно, знову зник її кімнатний песик. А це… Нарешті!

Я підвів очі — Пуаро цілком поринув у читання. Потім він простягнув мені листа.

— Це виходить за рамки звичайного, мій друже. Прочитайте!

Лист було написано рішучим почерком на папері іноземного виробництва.

«Вілла Женев'єв

Мерлінвіль-сюр-Мер,

Франція.

Вельмишановний пане! Мені необхідна допомога детектива, але з причин, що про них я повідомлю Вас пізніше, я не хотів би звертатися до офіційної поліції. Я багато чув про Вас, і не тільки як про фахівця високого класу, але і як про людину, що вміє мовчати. Не хочу вдаватися зараз до деталей, але на підставі відомої мені таємниці я щодня потерпаю за своє життя. Певен, небезпека вже нависла наді мною, і тому благаю Вас: не гаючи часу, сідайте на пароплав і їдьте до Франції. Якщо повідомите час приїзду, в Кале на вас чекатиме моя машина. Буду вдячний, коли Ви облишите усі свої справи і цілковито займетесь моєю. Будь-яка сума, котру Ви назвете, не буде завеликою. Можливо, я потребуватиму Ваших послуг досить довго, оскільки не виключено, що Вам доведеться їхати до Сантьяго, де я прожив кілька років. Назвіть, будь ласка, суму, яку я маю сплатити за Ваші послуги.

Знову запевняю Вас, що справа не терпить зволікань.

Відданий Вам П. Т. Рено».

А нижче підпису був поспіхом надряпаний рядок, який ледь можна було розібрати:

«Заради Христа, приїжджайте!»

Повертаючи листа, я відчув, як закалатало моє серце.

— Нарешті! Це щось і справді незвичайне.

— Так, — задумливо промовив Пуаро.

— Ви, безперечно, поїдете.

Пуаро ствердно кивнув і надовго поринув у свої роздуми. Либонь, прийнявши якесь рішення, він підвів очі, глянув на годинника і чомусь спохмурнів.

— Бачите, любий друже, ми не можемо гаяти часу. Європейський експрес відходить від вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не хвилюйтесь, у нас ще досить часу. І ми можемо присвятити десять хвилин обміркуванню. Ви поїдете зі мною, чи не так?

— Ну…

— Ви ж казали, що протягом кількох тижнів ваш депутат не потребуватиме ніяких послуг.

— Звичайно. Але цей пан Рено недвозначно натякає, що справа суто особиста.

— Те-те-те… Беру пана Рено на себе. Між іншим, це прізвище здається мені знайомим.

— Є добре відомий південноамериканський мільйонер Рено. Може, це він?

— Безсумнівно. Ось чому в листі й згадується Сантьяго. Сантьяго в Чілі, а Чілі в Південній Америці! Непогано для початку! Ви помітили постскриптум? Про що він говорить?

Я подумав.

— Пишучи листа, Рено, певна річ, весь час тримав себе в руках. Але під кінець самовладання зрадило його, і під впливом настрою в нього вихопилися ті три слова відчаю.

Мій приятель заперечливо захитав головою.

— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?

— Ну й що? — розгублено спитав я.

— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.

— Але навіщо?

— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.

— Що?

— Певна