Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

«Сміху — бути!», бо в полі пізнаного нами, яке задає поле непізнаного, завжди буде місце непізнаваного в принципі, яке залишатиметься інтригою. А відтак завжди залишатиметься місце для шоку, сум’яття, збентеження та їхнє переживання за допомогою жарту, гумору, іронії, сарказму і навіть цинізму, які, як виявляється, є дуже помічними у справі творення нових моделей поведінки та формування нових змістів психіки.

«Сміх — зцілює», — говорить народна мудрість. Оздоровлює тіло, стосунки, дух. Психологи, вишукуючи особливості гармонізації сімейних пар (багатьом знайомий досвід того, як непросто з кількох незалежних «я» створити одне стійке та дієздатне «ми»), дійшли висновку, що найбільш амортизуючою рисою сімейної комунікації є здатність її учасників сприйняти з гумором і звести до жарту їхні конфлікти та чвари, обсміяти «незручну» правду про себе та стосунки. Не менш цілющим, як показує практика, є сміх і в ситуаціях хвороби чи депресивних настроїв (прихована депресія чи не найпоширеніша психологічна причина всіх без винятку симптомів нездужання). Він гарантує бойовий настрій і надію на щасливе майбутнє.

Іронізувати, глузувати, кпинити, зубоскалити, підсміюватися над чимось — це творити зброю, аби захистити себе хоча б у внутрішньому просторі. За сміховим інструментарієм стоїть одне людське стремління: взяти дещо під свій контроль. Бо без такого, хоча б ілюзорного, контролю незатишно і неспокійно жити. Ось чому існує так багато жартів і присмішок про простаків і недотеп, про ситуації, в яких не відомо, як діяти і як сприймати те, що ніяк не «налазить на голову». Ось чому ми так любимо творити та переказувати смішні історії, анекдоти, бувальщини, в яких життєствердним є наша надія на те, що ми справимося з будь-якими перипетіями нашої долі. В цьому світі є від чого захищатись, але й є що любити. Любити — це щасливо усміхатися та перебувати «у доброму гуморі».

Отож жарт рятує, сміх лікує, анекдот дає нову трактовку та погляд на речі, ще раз демонструючи, що «в кожному жарті є лише доля жарту», а все решта — неперевершена істина життя. Хочеться сподіватися, що книжка Еріка Смаджа розширить буденне зашорене сприйняття та зверне увагу на світ прихованих механізмів, що рухають життя. Відтак розуміння природи жарту та сміху як спонтанних і творчих реакцій на реалії життя допоможе кожному з нас свідомо рухатись у бік особистісного прогресу та творити загальнолюдську сміхову культуру сьогодення, за допомогою якої сміливо та відкрито дивитись у вічі Вічності.

Світлана Васьківська,

кандидат психологічних наук

Напевне, вже усталився традиційний «популярний» дискурс, який пропонує три головні характеристики сміху: його саме людська властивість; структурний зв’язок із радістю та задоволенням від комічного, що робить зі сміху показник «доброго здоров’я»; автоматичний аспект сміху, рефлекс його виконання, який не викликає ніяких питань і є очевидним для виконавців.

Справді, «з усіх тварин лише людині властиво сміятися», — якось зазначив Аристотель[1], якого згодом блискуче перефразував Рабле. Цей вислів, обернувшись на загальне переконання, прокладає чітке розмежування між тваринним царством і людиною, природою і культурою. Мовляв, сміх притаманний людському роду й культурі, не маючи помітних і визначених антецедентів у наших найближчих родичів, великих людиноподібних мавп.

Сміх до того ж «сигналізує» про афект радості й задоволення, яке дарує нам щось комічне. Досить простої сміхової експресії на обличчі, щоб ми уже зчитували й розпізнавали радісний афект і сміховий характер стимулів, що спричиняють відповідний інстинктивний руховий акт. «Людина сміється, коли радіє, і радіє, коли кумедна ситуація дає задоволення». Сміх вочевидь пов’язаний із радістю та задоволенням на структурному рівні, є веселою відповіддю на смішні повідомлення. Фактично він забезпечує добре психічне самопочуття.

Нарешті, його «імпульсивний», «конвульсивний» характер відсилає до поняття автоматизму, рефлексу, навіть механічного здійснення, що не потребує якого-небудь попереднього розумового опрацювання або обдумування. Сміх не стає предметом вербалізації чи рефлексії, він просто вибухає і далі котиться сам собою.

Автоматизм та інтелектуальна очевидність сміху приводять нас до спостережень, які зробив Клод Леві-Строс[2] про несвідому природу колективних явищ, сформульованих у вступі до «Структурної антропології»:

«Немає жодного сумніву, що несвідомі мотиви виконання того чи того обряду або належності до певного вірування досить-таки далекі від тих, на які посилаються, щоб їх виправдати. Навіть у нашому суспільстві кожна людина старанно дотримується правил поведінки за столом, суспільного етикету, вимог до одягу і численних моральних, політичних і релігійних норм, однак їхнє походження і реальні функції не є для неї предметом обдуманого аналізу. Ми діємо та мислимо за звичкою».

На кшталт Леві-Строса ми могли б також розглядати сміх як несвідому соціальну навичку, яка засвоюється виконавцями як звичка і стає предметом подальших обробок і раціоналізацій.

Традиційний дискурс, поширюючи популярні уявлення, супроводжується інтересом багатьох дослідників до такого явища, як сміх. Справді, філософи, психологи, етологи, медики, зокрема, висловлювали свої ідеї, деякі з яких були структуровані в пояснювальні теорії з претензією на універсальне узагальнення. Фактично це були різнобічні погляди на одне й те саме явище, але вони постачали важливі знан­ня, які могли бути використані на пізнішій стадії з метою створення синтетичного уявлення.

Ці два типи дискурсу видаються нам незадовільними. Перший вочевидь маскує два фундаментальні аспекти сміху: його історичність і складну гру взаємозалежностей. Другий, виокремлюючи свій предмет, становить собою редукціоністське, вузько аналітичне бачення зі слабкою евристичною цінністю.

Ми, зі свого боку, як і Марсель Мосс у нарисі про техніки тіла[3], вважаємо, що будь-яка людська поведінка — міміка обличчя або інші «тілесні техніки» — має стати предметом усебічного, багатодисциплінарного підходу, включаючи біологічні, психологічні та соціокультурні