Читати книгу - "Знак Саваофа"

дiлом людей. Будинки стояли непорушнi у своїй бездiяльнiй буденностi, з вiдкритими навстiж вiкнами, затягнутими бiлою марлею. Так вiн бiг, пройнятий запiзнiлим каяттям, не перепочиваючи, аж до Бессарабки, босий i ошелешений, звернув у пiдворiття до казино, потiм ще кудись. Ударився очима об напнуту мотузку для бiлизни. Зупинився серед продавцiв квiтiв, одхекуючись, як велике породисте щеня, дико чомусь радiючи соковитим бутонам троянд, весь хмелiючи вiд нещодавньої погонi, короткочасної несподiваної свободи, що розпирала тiло. I тут його зцапала рука, викрутивши рожеве вухо. Хрумкнув пiд чиїмись пальцями хрящ. Зосима навiть не встиг перелякатися. Вiн приречено пiдвiв догори свої голубi, з сизою поволокою очi, що рвонулися до синього неба, яке почало вже вгрiватися, на косяк птахiв, що шурхонув з блискучого мiдного даху, перевiв погляд i угледiв перед собою Пашку Дрозда, пiдручного Андрюхи Лямура, в якого тогорiч працював, завинив грошi, а тому подався до лавринського монастиря; йому стало трохи легше, але пригадалося, що Пашка якось пронюшив про його уподобання, тож одне не було краще за iнше. Його залило холодним потом.

— Ну, пасан, нарештi ти попався… — Пашка розтягнув добродушну фiзiю, згрiб за барки Зосиму i притис до стiни. — Борг. I наркоту.

— Вiддам. Все вiддам, Христом Богом… Ти тiльки мене порятуй…

Тут пiдкотило чорне «вольво», пiдкидаючи у повiтря картоннi коробки та оберемки квiтiв, що посипалися кольоровим водограєм на вилузаний асфальт, i Пашка здогадався, що тут дiло нечисте, вже подумував, чи не полишити Зосю напризволяще, але несподiвано потягнув його у прикарабка, вiддав зляканого сердегу двом здоровилам, що сидiли за великим дерев’яним столом i торохкотiли в нарди, а сам повернувся i став спостерiгати, як нипають мiсциною кремезнi молодики; оцiнивши ситуацiю, вiн витяг мобiлку i щось коротко сказав. Вiдразу навперейми вилетiв чорний джип, зупинився. Чиясь рука лiниво кинула гранату. «Вольво» пiдстрибнуло на мiсцi, зайнялося вогнем та димом, а два зляканих переслiдувачi дременули, затуляючи руками голови та потилицi, у напрямку Печерська, плутаючи дворами. Пашка задоволено шморгонув нiздрею кокаїну, подивився на розвалене «вольво» у розсипаних квiтах, iдiотськи захихотiв: «Блiн, как нiмецький танк…»

— Яша, цей пiдар знає, де Андрюха Лямур… А там видно буде, — роз’яснив вiн тому, що пiдходив, з важкою щелепою i парою поросячих, налитих салом i наркотою очей. Вони повернулися i перевальцем пiшли. Зося зустрiв їх вдячним поглядом людини, яку застукали у нужнику, i, пiдтиснувши колiна до пiдборiддя, тихенько заплакав.

Той, що з крутою щелепою, блимнувши очима, сказав:

— Чого, дурашка, плачеш… Знiмай штани, знакомиться будемо.

I вони голосно, пiд завивання мiлiцейської сирени, зареготали. Зося їм пiдхихикував, дивлячись на кольоровий килим квiтiв, пройнятий благоговiнням i запiзнiлим каяттям. Зад у нього був у чомусь липкому; вiн навiть подумав, що преподобний встигнув-таки зробити своє дiло, якщо то, звiсно, не банальний вазелiн. У сонячному паводку, через забетонований майданчик, трiскаючи крильцями, пролетiв великий рогатий жук; вiн описав пiвколо, завис у повiтрi так, що можна було роздивитися його голiвку з перископами очей, i прошурхотiв перед сiрим, осклiлим, як у мерця, поглядом колишнього келiйника Зосими, а напросто — Зосi. I вiдразу стало тихо, тiльки кавчала мiлiцейська сирена, лунко гублячись дворами, ламаючи звуки, що їх випльовували тисячi голосiв.

В серединi лiта, поблизу напiвзруйнованого будiвництвом майдану Незалежностi, Побiденко Андрiй на прiзвисько Лямур вперше вiдчув, як життя вибухнуло в його венах гарячим током, i до нього дiйшов нарештi змiст колись сказаного Лаврентiєм, що людина нiколи не хоче i не звикне до страждань. Вiн завовтузився на задньому сидiннi. У салонi роєм мух трiщало радiо. Липневе сонце не дiставало в авто, але йому першило горлянку i важкi синi краплини поту сповзали по вижолобках шиї. Вiн зачаровано i розгублено подивився на руки, що звично тремтiли, як у людини, яка останнiй рiк мiцно сидить на кокаїнi. Якраз тодi Яшка Полохало на прiзвисько Лоренцо тихо i м’яко накинув йому на шию теплу, нагрiту за цiлих двi години чекання, шовкову мотузку. I в ту ж хвилину, як всяке паскудство долi, ковзнувши безглуздо осизiлими очима, Андрiй побачив, як вона виходила з елiтного магазину одягу. Тодi вiн несподiвано зловив iнший кiнець думки, що плуталась у прохолодi кондицiонера: вiн подумав про Лаврентiя i чомусь зазначив, що так, швидше за все, не помирають. Але сране безглуздя рикошетило, наче доводячи, що ось твiй пiдсумок i ось те, над чим ти добрих чверть вiку побивався, — вислизнуло, як глистюк з-пiд пальцiв прозектора. А Iлона йшла попiд широкими вiтринами, вiтер задирав коротку червону сукенку, кiлька робiтникiв тягли велетенського обапола, грала музика електродиско, весела i тупа, легким передзвоном китайських дзвiночкiв осiдаючи в прохолодi автомобiля. Як дебiлкувата заупокiйна. Вiн вже вiдчував, як тiло починає нiмiти, чисто психологiчно приготувавши останнiй супротив життю, пробираючись якоюсь до дивини солодкою втомою, як тодi, коли бажають спорожнитися. Тодi вiн за iнстинктом сiпонувся, а Яшка ще поляскав його по плечi теплою шерехатою, майже селянською мiцною долонею, нiжно прошепотiвши на вухо, обслинюючи мочку: «Нiчого, я тебе не больно…» Свiдомiсть знову уперто з’явилася поза межами розуму: про двiстi двадцять четвертий кiлометр, про бiлi, як гори рафiнаду, хмари, похилену вирудiлу на сонцi траву, перекошений свинарник, де човгали довгi, як узбецькi динi, рябi льохи, i вiн видихнув повiтря та зацiдив Лоренцо лiктем у сонячне сплетiння, викрутився, впав у ноги, на спину, як тарган. I коли харкнув пострiл, а мiзки Яшки вихлюпнулися на сидiння та заднє скло автомобiля, Андрiй розпачливо подивився на голену потилицю водiя, зазначив, що знову все буденно, як пiсок пiд вiтром, повторюється, i вистрелив у потилицю з купою рожевих прищiв, що повискакували вiд пiтницi. Потiм вже вибачився, зовсiм на автоматi, фиркнувши котом, бо нiчого поганого цей мурловоз, колишнiй мормон, йому не зробив.

Зiтерши ретельно з обличчя та шкiряного пiджака квацьки мозку, вiн зиркнув на Яшку з розваленим черепом i жовтим, вощаним, пожмаканим, як пергаментний папiр, обличчям; одне око звисло на тоненьких ниточках i не одiрвалося тiльки тому, що прилипло до передплiччя; пожбуривши губку, вiн неквапом вилiз, мружачись, пiд липневе сонце, думаючи, що Яшка сьогоднi нап’яв моднячий твiдовий пiджак, якi одягають у салонах або iноземна богема, — звiдси, знадвору, вiн краще розгледiв її обличчя, наче хто вiдфокусував у далекомiр: чисте, гладеньке, майже лялькове, полите кавовою засмагою, де чорнi брови двома арками висвiтлювали