Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Може, мій пан хоче лягти на спину?

— Може, — відповів я.

І відчувши під собою теплий слід її крихітної спини, я підняв руки й дав їй, такій невагомій і такій дрібненькій, сісти на мої долоні, повільно опускаючи її на себе.

І як завжди з нами, європейцями, я побачив на її обличчі тінь страху. Страху перед тим, що я ввійду в неї глибше, ніж те дозволено їй природою.

Вони терплячі. Вони ніколи не викажуть болю.

Але, не одержуючи задоволення від болю, я зупинився з відчуттям, що заповнив її до кінця, і тому став повільно піднімати її догори.

— Дякую, мій пане.

— Годі базікати.

— Як вам буде завгодно.

Кохання з кожною з них, як сон. Як віршик:

Я запам’ятав його після того, як зустрів Юкіко, прийнявши її за служницю, яка поспішає з магазину.

Тут не заведено знайомитися на вулиці, і живучи тут понад десять років, я прийняв не тільки цей закон.

Але тут можна було йти вслід. Провести до будинку, потім приходити і стояти під ним, поки хто-небудь із домашніх покличе тебе й запитає, чого тобі треба.

— Я хочу познайомитися, — скажеш ти й опишеш жінку, в пошуках якої прийшов.

Вона була мініатюрна. Білий халат у схожих на морські хвилі бірюзових розводах, класична зачіска з двома паличками, простромленими крізь волосся. Опущені очі.

Як не запам’ятати її — найчудовішу з усіх зустрінутих тобою? Найкрасивішу. Най…

Прийти під її дім і чекати…

Вона привела мене до кварталу червоних ліхтарів. До будиночка з двозначним написом:

Було б нерозумно провести два наступні місяці на вулиці перед ним, знаючи, що єдиний, хто поцікавиться, чому ти тут стоїш, буде поліцейський, який прийме тебе за збоченця.

А тому я відразу ввійшов досередини.

До сидячої на циновці біля крихітного столика «мадам», усміхненої (як і всі вони) баби в кімоно темних кольорів. Вона шанобливо кивала (як кожна й кожен із них) і показувала, що заради тебе готова на все. Але такими були всі жителі цієї країни. Навіть нападаючи на тебе, грабіжники спочатку кланялися тобі й тільки потім бралися до розбою.

На той час я вже досить непогано говорив японською, опанувавши навіть увічливий стиль.

Уклонившись, я почув у відповідь на своє привітання:

— Добридень, вибачайте, що вам довелося йти так довго. Наш заклад розташований так далеко від стоянки…

— Сюди зайшла дівчина… Вона красива… Я хотів би побачити її…

— Юкіко, — назвала баба її ім’я. — Ви хочете, щоб вона зробила вам масаж?

— Так, — сказав я.

І наступні п’ять годин я провів із нею.

Наступні п’ять годин і наступні чотири роки.

Вона приходила в мою квартиру. І була тільки моєю. Я знав, що вона чекає тільки мене, і бували хвилини, коли я сам не міг дочекатися її візиту.

Нам було добре разом. Ми зустрічалися майже щовечора. Іноді вона залишалася в мене до ранку. Ми готували їжу. Я показував їй, як упадають за нашими жінками наші чоловіки, змушував бентежитися, побачивши мене — одягненого в кухонний фартух, — чи схоплюватися з ліжка, щоб узяти в мене тацю, на якій іноді вранці я приносив у нашу постіль чай для неї і каву для себе.

А вона вчила мене тим невловним нюансам їхньої культури, які можна зрозуміти тільки народившись тут, і про які не згадують укладачі туристичних довідників та розмовників. Хоча б тому, що просто про них не знають.

Іноземці, які вивчають японську, не повинні забувати про розбіжності між чоловічою та жіночою формами мови. Багато чоловіків-іноземців, висловлюючись по-японськи, викликають сміх навколишніх, тому що вчили мову у своїх подружок-японок. Для жінки-іноземки вживання грубих чоловічих