Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

Чоловік сів біля неї:

– Тебе як звуть?

– Оленкою, – буркнула мала й додала підозріло: – А вам навіщо? Ви взагалі хто?

– Я? Ой, перепрошую, я ж не відрекомендувався. Отже, я – Лев Дмитрович, шеф-кухар їдальні табору «Янтарний», що належить до артеківського комплексу «Гірський». А ви, хлопці, до речі, у який табір їдете?

– У «Янтарний».

– Он як! А ти, Оленко?

– Я теж туди, – невдоволено пробурмотіла вона.

– От бачите, як усе гарно складається? Отже, нам завтра їхати разом. Я щойно з відпустки повернувся, а на ніч зупинився тут, у готелі. Уже й спав міцно, коли раптом почув крик. Схопив, що було під руками, й прибіг сюди, думав, злодії до чиєїсь кімнати залізли, а це ви тут дуркуєте. Ну, Оленко, годі сердитися, за три тижні ще так потоваришуєте, що й водою не розіллєш!

– Ще чого, – озвався довготелесий рудий хлопець, який досі мовчав, утупившись у підлогу. – Бракувало тільки з дівчиськом дружбу водити!

– А чом би й ні? Будете, немов троє мушкетерів і красуня Констанція!

– Мушкетерів четверо було.

– Ну то й що? Вас троє буде. Або так – четвертим мушкетером стану я. Як бачите, з мене вийде нічогенький Портос, еге ж? Головне, щоб ви не ображали, а захищали вашу даму серця.

– Ага, її образиш – такий лемент учинить, що всіх гвардійців на чолі з кардиналом принесе.

– Гляди, бо й сам залементуєш, коли я тобі щось подібне вночі влаштую! – гукнула Оленка.

– Ну от, – знову озвався довготелесий. – Яка з неї Констанція? Натуральна Міледі. Сам погляд чого вартий. Може, в тебе й лілія наколота є?

– Я зараз своїми пазурами тобі обличчя прикрашу! – Дівчинка метнулася до хлопця, та Лев Дмитрович вчасно перехопив її руки.

– Годі-годі, спокійно. Що за порода жіноча? Тільки щось не по-їхньому, одразу лізуть кігтями очі видирати.

– Та немає в мене жодних кігтів. Я ж на скрипці граю. Це я так сказала, щоб полякати того самовпевненого індика.

– Усе, баста! – посуворішав шеф-кухар. – Ранок на носі, а ви досі чубитеся. Немає тут індиків. Познайомтеся, помиріться і потисніть одне одному руки. Вам ще цілих три тижні разом жити. Нумо, хлопці, підходьте першими до дами.

Довготелесий мляво подав Оленці руку й пробурмотів:

– Антон. Я з Києва. Дістав путівку за перемогу в республіканських змаганнях з легкої атлетики. Я добре у висоту стрибаю.

– Теж мені Бубка, – прошепотіла Оленка, проте Антон почув і відповів з гідністю:

– Бубка не Бубка, а чемпіоном України серед юніорів став. Зрозуміло, Олено Паганінівно?

– Бе-бе-бе, коник-стрибунець, – покривлялася Оленка й показала хлопцеві язик.

Якби таку неймовірно зухвалу поведінку побачила Оленчина бабуся, то читала б онучці мораль цілісінький день, а то й тиждень. Натомість Лев Дмитрович тільки цитьнув на неї й надав слово найменшому з хлопчаків.

– Я Сергій. З міста Ровеньки, що на Луганщині. Директор шахти, де працює мій тато, закупив кілька путівок сюди для дітей передовиків виробництва. Мій батько – заслужений гірник, то одна путівка й перепала йому, тобто мені.

– А я... а я... – знітився третій учасник нічної пригоди, – я з багатодітної сім’ї. Мене звуть Олександром, але краще називати Сашком. Так і коротше, і прикольніше. Ми в селі на Вінниччині живемо. Нас у батьків восьмеро. – Ми найбільша багатодітна родина у районі, тому нам і виділили путівку. Мама, щоправда, нарікала, що не в літню зміну, що потім доведеться у школі надолужувати… Але добре й так, бо могли взагалі не дати – це ж «Артек», а не якийсь там районний оздоровчий табір.

– А для чого надолужувати? – здивувався Лев Дмитрович. – Тут теж працює школа, і ви навчатиметеся згідно з навчальним планом.

– Як?! – Оленка знову мало не закричала. – Школа? У таборі? Хіба це можливо?! Ми ж їдемо відпочивати, а не мучитися!

У цьому хлопці були одностайні з Оленкою і теж обурилися такою очевидною несправедливістю.

– Тихо, діти, спокійно. Учитися ви будете лише до обіду, а після обіду й у вихідні – відпочивати, працювати у гуртках, і художньої самодіяльності теж, їздити на екскурсії.

– А коли домашні завдання виконувати?

– У нашій школі не задають домашніх завдань. Усе встигатимете на уроках. Вам сподобається, ось побачите. І, до речі, можете називати мене дядьком Левом – так теж коротше і прикольніше. Взагалі, я рідко кому дозволяю так звертатися до мене, але, враховуючи незвичність нашого знайомства...

– А ви й справді чимось на лева схожі, – зауважила Оленка, – такий же великий і рудий.

– Ет, який там з мене лев, – заперечив чоловік, махнувши рукою. – І «грива» вже посивіла, і стометрівку не те що за одинадцять, – за двадцять секунд не пробіжу. От колись... Бачила б ти мене років із тридцять тому! Отоді я був справжнім левом. Сила й швидкість – ого! Кучері – ого-го! Що два тижні мусив підстригатися, бо безкозирка на голову не налазила. Я ж на Чорноморському флоті служив. Як ішов у парадній формі Севастопольською набережною, – усі дівчата на мене задивлялися! Ех… Коли відслужив, не хотілося у село повертатися, – море так і не відпустило від себе. От і влаштувався в «Артек» кухарем.

– Але ж ви моряк, а не кухар?

– Ну-у, я на кораблі коком служив, тобто корабельним кухарем.

Дядько Лев скрушно зиркнув на своє кругле черевце і вкотре спробував заховати «його величність» під тільник, та марно.

Хлопці розсміялися, про всяк випадок випросили у нього номер мобільного (знайомство із шеф-кухарем ніколи зайвим не буває), попрощались і розбрелися по кімнатах. Невдовзі ранок, тож подрімати хоч годинку не завадить.

Оленка помахала хлопцям рукою, мило посміхнулась і акуратно причинила за ними двері. А в її голові тим часом уже роїлися плани помсти нічним кривдникам...

Розділ 2

Вендета

–Привіт, Міледі! – гукнув Сашко, побачивши в коридорі Оленку.

Та спопелила хлопця поглядом і, зціпивши зуби, пройшла повз нього.

Мало того, що в таборі Оленку й трьох «мушкетерів» записали в один загін, то ще й поселили на одному поверсі. За давньою традицією кімнати в «Янтарному» називають «кубриками», а коридори – «палубами». Антон, Сергій та Сашко мешкали втрьох в одному кубрику, а в Оленки з’явилися нові сусідки, з якими вона хоч і познайомилася, але ще не встигла потоваришувати. Дружба їй узагалі важко давалася: крім сусідки й однокласниці Лільки, друзів у неї не було, зате була скрипка, яка забирала весь вільний