Читати книгу - "Гранатовий браслет"

типу з досить помітними вилицями, з вузенькими очима, які вона до того ж, через короткозорість, мружила, з гордовитим виразом в маленькому чуттєвому роті, особливо в трошки відставленій наперед повній нижній губі, — обличчя це проте чарувало якоюсь невловимою і незрозумілою принадністю, яка полягала, може, в посмішці, може, в глибокій жіночності всіх рис, може, в пікантній, задерикувато-кокетливій міміці. Її граціозна некрасивість збуджувала і привертала увагу чоловіків значно частіше й сильніше, ніж аристократична краса її сестри.

Вона була замужем за дуже багатим і дуже дурним чоловіком, який зовсім нічого не робив, але рахувався на службі при якійсь благодійній установі і мав звання камер-юнкера. Чоловіка вона не могла терпіти, але народила від нього двох дітей — хлопчика й дівчинку; більше вона вирішила не мати дітей і не мала. Щодо Віри — та жадібно хотіла дітей і навіть, їй здавалося, чим більше, тим краще, та чомусь вони в неї не народжувались і вона хворобливо і палко любила гарненьких недокрівних дітей молодшої сестри, завжди пристойних і слухняних, з блідими мучнистими обличчями і з завитим лляним ляльковим волоссям.

Анна вся складалася з веселої безладності і милих, іноді дивних протиріч. Вона охоче віддавалась найризикованішому флірту у всіх столицях і на всіх курортах Європи, але ніколи не зраджувала чоловіка, якого, проте, презирливо висміювала і в вічі і позаочі; була марнотратка, страшенно любила азартні гри, танці, сильні враження, гострі видовища, відвідувала за кордоном сумнівні кафе, але в той же час відзначалась щедрою добротою й глибокою, щирою набожністю, яка змусила її навіть прийняти таємно католицтво. У неї були рідкісної краси спина, груді і плечі. Їдучи на великі бали, вона оголювалась значно більше меж, які дозволяються пристойністю й модою, але казали, що під низьким декольте в неї завжди була надіта власяниця.

Віра ж була суворо проста, з усіма холодно й трохи звисока люб'язна, незалежна й величаво спокійна.

III

— Боже мій, як у вас тут гарно! Як гарно! — говорила Анна, їдучи швидкими й дрібними кроками поряд з сестрою по доріжці. — Якщо можна, посидьмо трохи на лавочці над кручею. Я так давно не бачила моря. І яке чудове повітря — дихаєш і серце звеселяється. В Криму, в Місхорі, минулого літа я зробила відкриття, гідне подиву. Знаєш, чим пахне морська вода в час прибою? Уяви собі — резедою.

Віра ласкаво посміхнулась:

— Ти фантазерка.

— Ні, ні. Я пам'ятаю також раз, — з мене всі сміялись, коли я сказала, що місячне світло має якийсь рожевий відтінок. А днями художник Борицький — це той, що малює мій портрет — погодився, що я мала рацію і що художники про це давно знають.

— Художник — твоє нове захоплення?

— Ти завжди вигадаєш! — засміялась Анна і, швидко підійшовши до самого краю обриву, ще стрімко падав глибоко в море, заглянула вниз і раптом скрикнула, пройнята жахом, і відсахнулась назад з пополотнілим лицем.

— У, як високо! — промовила вона ослаблим і тремтячим голосом. — Коли я дивлюся з такої висоти, у мене завжди якось солодко й противно лоскоче в грудях... і пальці на ногах щемлять... І все-таки тягне, тягне...

Вона хотіла ще раз нахилитись над обривом, але сестра зупинила її.

— Анно, люба моя, ради бога! У мене в самої голова йде обертом, коли ти так робиш. Прошу тебе, сядь.

— Ну добре, добре, сіла... Але ти тільки поглянь, яка краса, яка радість — просто око не налюбується. Якби ти знала, як я вдячна богові за всі чудеса, які він для нас зробив!

Обоє на хвилину задумались. Глибоко-глибоко під ними лежало море. З лавки не було видно берега, і тому відчуття безмежності і величі морського простору ще більше посилювалось. Вода була ласкаво-спокійна і весело-синя, світліючи тільки косими гладенькими смугами в місцях течії і переходячи в густо-синій глибокий колір на обрії.

Рибальські човни, ледве помітні для ока, — такими вони здавались маленькими, — нерухомо дрімали в морській гладіні, недалеко від берега. А далі наче стояло в повітрі, не посуваючись вперед, тримачтове судно, все зверху до низу одягнуте одноманітними, опуклими од вітру, білими, стрункими парусами.

— Я тебе розумію, — замріяно сказала старша сестра, — але в мене якось не так, як у тебе. Коли я перший раз бачу море, після довгого часу, воно мене і хвилює, і радує, і вражає. Ніби я вперше бачу величезне, урочисте чудо. Але потім, коли звикну до нього, воно починає мене гнітити своєю тривіальною порожнечею... Я нудьгую, дивлячись на нього, і вже стараюсь більше не дивитись. Набридає.

Анна посміхнулась.

— Чого ти? — запитала сестра.

— Минулого літа, — сказала Анна лукаво, — ми з Ялти поїхали великою кавалькадою верхи на Уч-Кош. Це там, за лісництвом, вище водоспаду. Потрапили спочатку в хмару, було дуже сиро і погано видно, а ми все піднімалися вгору, по крутій стежці, між соснами. І раптом якось відразу скінчився ліс, і ми вийшли з туману. Уяви собі: вузенький виступ на скелі, і під ногами у нас безодня. Села внизу здаються не більшими, за сірникову коробку, ліси й сади — як дрібна травичка. Вся місцевість спускається до моря, наче географічна карта. А там далі — море! Верст на п'ятдесят, на сто вперед. Мені здавалось — я повисла в повітрі і ось-ось полечу. Така краса, така легкість! Я обертаюсь назад і кажу провіднику в захопленні: "Що? Гарно, Сеїд-огли?" А він тільки язиком поцмокав: "Ех, пани, як мене все