Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

214
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 58
Перейти на сторінку:
здалося, адекватний слоган і до цього плакату — «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, у мене визрів ще один, направду поки без візуального супроводу, слоган, який вважав одним із найгеніальніших від початку моєї роботи на новому місці: «Взятий кредит — це ваша доля, а неповернений кредит — це ваш вирок». Дуже втішений результатами своєї роботи, я до кінця першого дня на новому робочому місці та половину наступного працював із піар-планом, після чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

— М-да, — протягнув Василь Петрович, відсовуючи від себе роздруківку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому житті вчасно повернула кредит.

— М-да, — протягнув він ще довше після кількох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. — М-да, — втретє вимовив він, прочитавши мій безсмертний слоган.

— Ну що ж, — озвався після досить довгої паузи Загоруйко. — В принципі так, певний базис є… — здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

— Проте… — тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, — дечого й не вистачає. Так мені здається. Не вистачає певної життєвості. Можливо тому, що ти, очевидно, ще трохи не в курсі всіх нюансів нашої професії.

Тут він знову замовк, про щось задумався, після чого продовжив:

— Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота… Це додало б тобі, скажімо, певного досвіду… Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив і попросив зайти. За хвилю до кімнати ввійшов широкоплечий, майже під два метри зростом, парубійко. Про таких журналісти люблять казати: «характерної зовнішності». Хоча було у тій зовнішності щось таке, що непомітно підкуповувало. Зиркнувши на мене, парубійко запитально глянув на мого і, очевидно, свого шефа.

— Петрович, викликали?

— Так, — Василь Петрович ствердно кивнув головою. — Викликав. Знайомтесь — це Семен, а це — Андрій.

Так і відбулося моє знайомство із Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якій, ні сіло ні впало, звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповів мені про Семена, який, звичайно ж, виявився працівником колекторського відділу, а також коротко ввів Семена у курс наших справ.

— Розумієш, Семене, цілком очевидно, що Андрій профі у своїй справі. Проте йому не вистачає досвіду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, на правду життя, так би мовити. Ось тому я і викликав тебе. Я би хотів, аби Андрій трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвід.

— Попрацював колектором? — перепитав я Василя Петровича.

— Ну, звичайно, мова не йде про повноцінну роботу. Ти виступатимеш як спостерігач — на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцінним працівником. А згодом, тижнів так за три, ти знов повернешся до своєї піарівської роботи…

Загоруйко сказав ще кілька напучувальних слів, після чого ми з Семом подякували йому за виявлену довіру і вийшли з кабінету. Де опинилися сам на сам.

— Слухай, реально я не був ініціатором цього рішення… — знічено знизав плечима я.

— А… — махнув рукою Семен, — Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби іншим розгрібати.

Я спитав Сема, чи варто мені якось підготуватися до моєї нової місії, на що він знову махнув рукою і сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми і розійшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранці, і ми відразу ж поїдемо працювати з нашими клієнтами.

Наступного ранку прокинувся, бо мій телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Він уже чекав на мене внизу у машині. Бризнувши в обличчя холодною водою і щось хапонувши на бігу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергії Сема.

— Привіт, — потиснув мені руку, зблиснувши білозубою, майже, голлівудською усмішкою, і додав. — Ну що — готовий побути в моїй шкурі?

— Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.

— Окей, поїхали, — кивнув головою Семен, заводячи машину. Він широко відкрив вікно зі свого боку, потім дістав цигарки і закурив. Я ж заплющив очі, намагаючись ні про що не думати.


Вони сиділи рядочком на дивані, мовчки, з якимось внутрішнім спокоєм спостерігаючи за нами. Симпатична, зовсім молода сімейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокімнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кілька місяців після того, як познайомилися. Потім все як завжди — проблеми на роботі, а можливо й переоцінка своїх можливостей — і з виплатою кредиту почалися проблеми.

Семен щось довго і енергійно розповідав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймні тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумівши безрезультативність своїх слів, Семен вирішив натиснути на больову точку. Він сказав, що знає, де працює молодий, і зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керівництвом. Очевидно, це таки подіяло на хлопця — він підхопився з місця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, відчувши, що таки намацав слабину, почав дедалі більше заводитися. І в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав від початку нашого знайомства. Навіть більше — мені стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому місці, і дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен і той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, і в мене

1 2 3 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"