Читати книгу - "Чужий у Міфгороді"

— Еге ж. А в усіх інших міфомісцях — теж археологи?

— Не подумав, — зізнався Марк. — Слухай, а, може, немає ніяких інших, крім нашого, га? То я вигадав просто?

— Це ти можеш, — зітхнув я.

Як мені казав той вояка Матвєєв?

— Поряд із нами є цілий світ, створений протягом тисячоліть людською уявою. У ньому існують вигадані міфи, та втілюються у життя мрії. Ваше місто попало під його вплив на дійсність. Змінену Реальність потрібно вивчати. Пам'ятаєте слова Мічуріна? Узяти дари природи — наше завдання. А ви — «свободу!» «Вільне переміщення!» Ви ж тепер нелюди! Ви — змінені, потенційна небезпека для всього людства.

— Але я — людина, — сказав я капітану.

— Ви були тут, коли все трапилось! Хто його зна, який жарт захоче зіграти з вами Змінена Реальність?

Ось так — ні з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концтаборі живу — навколо варта з кулеметами. А по ночах під вікнами колобродять русалки та відьмаки-сусіди із чортами-друзями…

Життя вдалося.

— Ти людина, — прошелестіла русалка.

— Знаю, — відповів я.

— Ти не наш, — просичав відьмак.

— Еге ж, — кивнув я.

— Забирайся геть! Іди до своїх.

— Я вже вдома…

Не встиг Матвєєв вийти, як на дворі почулися вигуки Польової Русалки.

— Залоскотати хоче, — повідомив Марк.

— А в тебе як виходить сюди добиратися?

— Я їй не подобаюся, — зітхнув мій друг. — Ет, ніякого особистого життя.

Він підняв до очей майже порожню пляшку, прискіпливо роздивився залишки горілки на самому денці, затим перехилив та підставив рота.

Гайворон перевірив час, кинувши погляд на міську вежу з годинником, піднявся і важко полетів у бік околиці. На дорогу вийшов вовкулака із плакатом: «НІ ВТРУЧАННЮ АРМІЇ. СВОБОДУ МІФІЧНОМУ МІСТУ!»

— Все це добром не скінчиться — згадаєш мої слова, — сказав Марк, ставлячи пляшку на підвіконня. — Дограються до стрілянини. У військових давно вже руки сверблять. О! Дивись, ще одна виповзла.

До вовкулаки приєдналася сусідка-відьма. Ось хто просто став сам собою: мегера вона мегера і є — у будь-якій реальності.

За хвилину по траві підпливла Польова Русалка.

Я був таким, як усі. Нічим не кращим і не гіршим. Працював, кохав, ходив на полювання. Вдавався в обжерливість, урешті-решт. Чому я залишився людиною, а всі, навіть горобці в цьому божевільному місті, втратили стару подобу?

— Чому я, саме я — чортом став? — ніби почувши мої думки, запитав Марк. — Що й кому я поганого зробив?

— Можливо, мені також краще було перетворитися на чорта, ніж залишитися ізгоєм, — тихо сказав я. — Тут я чужий. І піти не можу. Та й не хочеться. Може, я лише зовні людина, а всередині — чудовисько якесь? Змій підколодний.

— Усередині? — поцікавився Марк. — Прислухайся. Не сичить?

Я прислухався.

— Ні, жодних змін не спостерігається. Лише їсти кортить. Може я й не монстр, як гадаєш? Як тоді довести іншим, що я свій?

На вулиці зібрався натовп демонстрантів і попрямував у бік армійського табору.

— Тиждень мітингують… Ой, дограються… — пробуркотів Марк. — Знаєш, як гидко виглядає засипана тирсою кров на асфальті? Йду я, мабуть, додому.

Прочинивши вікно, він жбурнув порожню пляшку в найближчого Злидня. Не поцілив. Той лиш сердито глянув на нас, немов приміряючись, кому ж саме принести невдачу.

Стрілянина розпочалася наступного дня. Марк увалився до мене, тримаючись за скривавлену праву руку.

— Ти що?! — закричав я. — Тобі воно навіщо? Дай подивлюся…

— Навиліт, — крізь зуби просичав Марк. — Фігня, подряпина. Дурень, тому й пішов! Ай, що ти робиш?!

— Та стій жеж! Десь тут у мене був перекис водню… — я відчинив шафку. — Коли потрібно — завжди шукаєш… Є! Ось і бинт. А тепер терпи!

— Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афгані… Обережніше! Ай… У Афгані!.. Та кінчай ти вже!

— Зараз-зараз… — Я завершив накладати пов'язку та відрізав бинта кухонним ножем.

— Ідіоти! Барикади будують! Їх же перестріляють як… як…

За вікном дорогою поважно йшла Рябенька Курка, тримаючи у дзьобі маленький кошик, в якому лежало яйце. Вона зупинилася коло бігборда, поклала ношу в придорожній пил і, шанобливо кланяючись, відійшла. Із бігборда чорною тінню злетів Гайворон, оглянув яйце крізь пенсне й заперечно похитав головою.

— Кажу — ідіоти, — тихо промовив Марк.

Здалеку чулися постріли. Гупнув вибух, задрижали шибки. Десь верескнула мавка. По дорозі двоє чортів попід пахви вели до місця військових дій дебелого Вія, в якому вгадувалася технічка школи номер п'ять Марія Потапівна Нечуйголова.

— Сашко, — дивлячись кудись крізь мене, сказав Марк.

— Що?

— А якщо це тест? Випробування, га? Я тут подумав…

— Марку, ляж на диван, тебе поранено!

— Тест… На живучість, на терпимість, урешті-решт.

Пов'язка на руці Райхера просякла кров'ю.

— Хтось мусить залишатися людиною, Сашко.

— Про що ти кажеш?! — закричав я.

Автоматні черги застукотіли зовсім поряд.

— Ти — людина. Єдиний, хто не змінився. Ти не винен, що вибір припав на тебе. У казках — такі закони.

— Та який, до біса, вибір?!

— В казці… в казці завжди є головний герой. Решта — тло, декорації. Тепер ти мусиш вирішувати за всіх.

— Навіщо ти тут? — ошкірився вовкулака.

— Це мій дім, — відповів я.

— Тоді, що тобі треба? — спитала відьма.

— Просто жити, — сказав я. — Тут.