Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Ні, хай йому чорт, — знову озвався Скіпка, черкнувши сірником об коробку.

— Мабуть, облагодив якусь вигідну справу?

— Еге ж, не без цього. Діла пішли вгору. Мені, як знаєш, дають заробляти.

— А тепер, значить, вийшов на пообідню прогулянку? Візьми ще кексу. Я його сам зготував. Із напівфабрикату. Незамінна річ для холостяків.

Раптом прокинулася кицька Клео. Хоч би як міцно вона спала в кутку канапи, згорнувшись і прикривши носа хвостом, вона завжди прокидається на слово «кекс». Те саме і з салакою. Досить мені вимовити слово «салака», і Клео з'являється, мов ракета, задерши вгору хвоста, схожого на держално щічки, якою миють підлогу. Вона нявкає, і то не улесливо, не прохально, а наполегливо й вимогливо. «Дай-но мені салаки, старий», — ніби каже вона. І я аж ніяк не жартую. Клео навіть не чекає, коли я вимовлю все слово «салака», їй досить тільки почути протягле початкове «с». Але загалом Клео дуже мила киця. Мила, своєрідна і дуже здібна. Названо її на честь Клео де Мероде, подруги монархів, що свого часу була найвродливішою жінкою у Європі. Хоча моя Клео всього-на-всього киця-сіамочка. Кремового кольору, струнка й елегантна, з фіалковими очима, з голубими лапками, мордочкою, кінчиком хвоста та вушками. І, звісно, в синіх панчішках. «Чарівним монстром» називаю я її в ті хвилини, коли вона чимось мене розсердить. А іноді з нею трапляються просто таки неймовірні речі. Проте загалом вона кицька лагідна, і хоч як це дивно, але прямо чи непрямо Клео не раз допомагала мені розв'язувати проблеми, які частенько й зовсім несподівано звалюються на мене.

А кекс — одне з її уподобань. Вона навіть уміє відкривати накривку банки, в яку я звичайно складаю плоди своїх кулінарних вправ. Хоч я й зачиняю кухонні двері, це не допомагає: вона спритно стрибає на дверну ручку, повертає її і спокійнісінько йде, куди їй треба, стрибає на табуретку й атакує коробку з кексами так само зосереджено й упевнено, як грабіжник банку складний механізм сейфа.

Сидячи на протилежному кінці канапи, вона прислухалась, повела вухами і, ліниво, м'яко ступаючи, перетнула афганський килим, легко відірвалася від підлоги і, муркочучи, вмостилася у мене на колінах. Діставши шматочок кексу, Клео пішла собі, хижо блискаючи яскраво-голубими очима.

— Ця бісова котяра їсть кекси? — засміявся Скіпка, вдаючи здивованого.

Я кивнув, не бажаючи заходити в дальшу розмову з цього приводу, але чудово знаючи, що подумала б Клео, якби зрозуміла, як він її назвав. А може, й зрозуміла. Від неї всього можна сподіватись.

— Ти ж бо знаєш, я за все беруся потроху. Сякий-такий бізнес. Поживитися можна. — Сніпка підморгнув мені налитим кров'ю оком. — Так от, у мене до тебе кілька запитань.

Він дістав потертого гаманця з чорної шкіри. Туго набитого й перетягнутого червоною гумовою стрічкою. Витяг звідти кілька чорно-білих фотографій і поклав їх на стіл поряд з моєю чашкою.

Я підвівся, увімкнув верхнє світло. Вулицею нечутно прошмигнув чорно-білий поліційний автомобіль. Дві літні дами в каракулевих хутрах тицяли пальцями у вітрину з моїми антикварними тарелями, за вікном западали осінні сутінки.

Я сів і подивився на фотографії: на всіх було срібло, різні срібні вироби. Антикварне срібло з матовим полиском.

— Оці два непогані, еге ж? Ласі шматочки.

Скіпка тримав знімок із загнутим ріжком. Два високих срібних свічники. Досить давні, приблизно кінець XVIII століття.

— Ти вгадав. Вестерстроле. Зроблено тисяча сімсот дев'яносто восьмого року. Тобі доведеться викласти понад сорок тисяч, якщо захочеш їх мати. А глянь-но сюди. Ця маленька боката цукерниця йде за тридцять. А може, й більше.

Я кивнув. Срібло знову піднімалося в ціні. Про це годі було й говорити. Для речей такої якості немає верхньої межі.

— І кавники. Зверни увагу на них.

Скіпка тасував дві фотографії то вгору, то вниз своїми пожовклими від нікотину пальцями з чорною смужкою під нігтями.

— За оцей ось кавничок у стилі рококо, — провадив він, тицьнувши нігтем у вигнутої форми кавник, — ти міг би просити п'ятдесят тисяч, якби, звісно, він був твій. А другий — густавіанський — коштує дешевше. Я пропоную за нього двадцять.

Скіпка засміявся із свого вдалого жарту.

Сміх перейшов у астматичний кашель. Мабуть, із легенями негаразд. Спирт узяв своє, а тютюн — своє. Ну що ж. За втіху треба платити. Один із суворих законів життя.

— Гарні речі, — погодився я. — Ти хочеш продати чи купити? В обох випадках, боюся, ти помиливсь адресою. У мене немає ні таких кавників, ні таких грошей. І ти це знаєш.

Він кивнув.

— Хай йому чорт! Звичайно, знаю. Не ображайся. В кого вони тепер є? Ні, я тільки хотів спитати, чи не бачив ти котроїсь із цих срібних пташок. Річ у тім, що вони вилетіли з клітки, а господар хоче їх повернути. Саме господар. Про нього я нічого не знаю, але той, хто мас. платити йому за пропажу, дуже хотів би знайти їх. А знайти, звичайно, можна.

— Ти маєш на увазі страхувальну компанію?

— Авжеж. Ти ж бо знаєш, у мене є додаткові заробітки. І тепер мої замовники просять, щоб я трохи пооглядався. Мені ж відомо багато чого, що робиться довкола. Але про це я зовсім нічого не чув. Велика вілла в Дандерюд. Раму висаджено, шафу відкрито просто по-варварському. Все мало не злетіло в повітря. З біса потужний заряд. Відчуваю, тут пахне дилетантами, отож і никаю по торговцях.

— Чому ти так думаєш?

— А тому, що якби то були професіонали, хлопці, які знають своє діло, справа обернулася б у дечому простіше. Такі працюють тільки на