Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

Марія Семенівна — Сергійкова мати — радісно заметушилася по хаті, а Сергійко з непорозумінням глянув на батька: яку ж це подружку, та ще й довгождану, йому треба зустрічати?

— Ото дивак! — засміявся батько. — Тамарочку, дочку мого фронтового побратима, — Максима Максимовича з Боготола. Я ж читав тобі недавно листа від нього: дядько Максим їхатиме через нашу станцію Зубри на курорт до Криму і по дорозі заїде до нас — побачитись. Обіцяв і доню свою привезти погостювати; в нашому лісництві. А через місяць, вертаючись додому, забере. Ну, баламуте, — батько весело скуйовдив Сергійкового «їжачка», — подружка-сибірячка до тебе завтра приїде. Що ти на це скажеш?

— Завтра? — приголомшено спитав Сергійко. — Татку, давай її краще післязавтра зустрінемо!..

— Як так — післязавтра? Телеграму дядько Максим дав з Москви, завтра о шостій ранку вони будуть у Зубрах. Лісничий дозволив узяти машину, на світанку і виїдемо за ними.

Доки Сергійко обмірковував своє скрутне становище, батько дістав із столу фотографії і почав їх перебирати.

— Ех, давненько ми не бачилися з тобою, Максиме!..

Сергійко підійшов до батька, заглянув через плече. Цю фронтову, переламану посередині фотокартку Сергійко не раз розглядав і знав, що отой височезний, на півголови вищий од батька вусатий танкіст і є дядько Максим, сибіряк, батьків найкращий друг. Дуже цікаво побачити його справжнього, живого. Тільки… краще б у дядька Максима був син…

— А ось і вона — глянь, уся в Максима вдалася!

Батько покачав Сергійкові іншу фотографію. На ній, уже в цивільному одязі, той самий величезний дядько Максим з білявою повновидою жінкою. А поміж ними — маленьке, худеньке, якесь витрішкувате дівча років трьох.

«Нічого собі «подружка», — тоскно подумав Сергійко. Доведеться тепер няньчитися з нею цілий місяць. Пропала експедиція до Вовчої криниці…»

— Худенька яка, — жалісливо сказала Марія Семенівна, — тільки оченята світяться.

— Тут вона саме після хвороби. Пригадуєш, Максим писав, що тяжко хворіла Тамарочка, насилу виходили.

— Як же вона, бідненька, таку далеку дорогу знесе?

— Так то ж коли було! Вона давно видужала.

— Не кажи! — перебила мати. — Коли бідна дитина так тяжко хворіла, нелегко знову набратися сили. Звісно, Сибір, морози, там хоч хто захворіє. Треба буде її у нас гарненько підправити. Побіжу завтра на село до Писаренків — меду дістану. Ти ж, Сергійку, гляди, розважай дівчинку та, боронь боже, не кривдь її!

— Треба їй, мабуть, ляльку купити, — мало не плачучи, сказав Сергійко. — Я ж не знаю, чим її розважати…

— Для чого ляльку? — здивувався батько. — Їй тепер уже дванадцять років, як і тобі. Рукоділля їй треба, вишивання-нашивання всяке, ото дівчача справа. Мати знає, сама такою була.

— Авжеж, авжеж, ти вже не турбуйся. Знайдемо їй і вишивання, і нашивання, догляну, мов рідну донечку. Нехай поживе з нами хоч трохи тиха дитина, може й нашого паливоду присоромить. Піду дістану новий килимок та постелю в маленькій кімнатці, там їй буде затишно.

Мати пішла до комори, але відразу й повернулась.

— За скринею лежала, — здивовано сказала вона, роздивляючись чималу, туго напаковану торбу.

Сергійко метнувся до торби, але мати вже розв'язала її.

— Аж ось де мій мотуз! — вона витягла з торби змотаний жмутом мотузок. — Сьогодні півдня шукала, довелося в сусідів позичати. Паляниця… сало… яблука… Що це таке? — Марія Семенівна підозріло глянула на сина. — Чи бува не на цілину знов зібрався?

— Ні, — понурився Сергійко. — Не на цілину…

— А куди хотів чимчикувати?

Сергійко мовчав.

— Ну, досить, Маріє, — вступився батько. — Нікуди він не почимчикує — не соромитиме нас перед дорогими гостями. Лягай спати, хлопче, та гляди, — вже суворо додав він, — щоб ми з тобою не посварилися!

Вдосвіта Петро Трохимович, Сергійків батько, вийшов з хати, щоб завести машину.

— Ку-ку-рі-ку-у!.. — залунав раптом десь попід вікнами несподіваний півнячий дует.

Петро Трохимович хмикнув і прислухався до голосів.

«Славка об'їждчиків… другий, здається, Костик — бухгалтерші нашої синок… Ох, ці хлопчаки! Недаремно ж Сергійко торбу наготував!»

І, намагаючись не сміятись, гукнув:

— Маріє, чого це ти курей порозпускала? Гляди — лисиця вхопить! — «Півні», урвавши заливчастий спів, кинулись навтіки.

Через годину, підхопивши в кабіну Сергійка, Петро Трохимович машиною помчав на станцію.

Підходив швидкий — «Москва — Симферополь». Батько, завжди такий спокійний і врівноважений, хвилювався, мов Сергійко на іспитах. Сергійко ж і собі розхвилювався: зараз він побачить дядька Максима! Трохи, правда, псувала настрій згадка про Тамарочку…

— Петре! Куди ж ти побіг?

Батько на ходу обернувся і кинувся обіймати вусатого велетня, в сірому, добре пошитому костюмі.

— Ого-го! — кричав велетень, торсаючи, мов стеблинку, кремезного Петра Трохимовича. — Дай я тебе як слід роздивлюся, танкісте! Одначе добре тебе рознесло на українському салі!

— Максиме! — в захваті ляскав батько свого друга по могутніх грудях і плечах. — Ох, Максиме! І коли ти рости перестанеш? Як тільки тебе твій комбайн витримує?

Вони відсторонились, нашвидку витерли з очей сльози і знов кинулись один одному в обійми.

Сергійко розгублено озирався на всі боки, відгадуючи, де ж вона, ота Тамарочка? Не могла ж оця червонощока, височенька така ж, мабуть, як Сергійко — дівчинка з зеленими насмішкуватими очима бути тендітною, засушеною Тамарочкою, як її по фотографії уявив собі хлопець.