Читати книгу - "Вбивці на борту, Гюнтер Проділ"

Знайомлячи читача з четвертим випуском «Безприкладних кримінальних справ», видавництво «Дас Нейє Берлін» писало: «Жоден описаний тут злочин не цікавив автора лише з точки зору максимально точної відповіді на традиційне питання про його винуватця. Продель найчастіше розповідає про справи, успішному завершенню яких завадила бездарність поліції, або про такі, що свідомо зволікалися та прикривалися «для блага держави».

Наприклад, убивцю Розмарі Нітрібіт так і не було виявлено. Для звичайної детективної історії, історії з вигаданим сюжетом, це річ нездумна — втрачається не просто всякий інтерес, а навіть будь-який зміст історії. Що ж до справи «Білявої Розмарі», то вона і в житті і, тим більше, у викладі Проделя цікава саме тим, що убивцю не було знайдено, що його не наважились шукати. Це зовсім інший різновид цікавості — не до дії, не до логічної загадки, а до причини, підґрунтя того, що відбулося, до тих суспільних передумов, котрі перетворили і розслідування, і судовий процес над підставною фігурою на ім'я Польман у відверто цинічний фарс. Інших цікавили безпосередні мотиви звірячої розправи над чарівливою дамою півсвіту, і вони, сподіваючись через ці мотиви підібратися до особи вбивці, примножували гіпотези та здогади. Як ось, творці західнонімецького фільму «Дівчина Розмарі», йдучи за настільки ж захоплюючою, наскільки сумнівною версією, перетворили звабливу кралечку на аса міжнародного промислового шпигунства… Продель від усього цього далекий; йому байдуже (у цьому конкретному випадку), хто убивця — скоріше за все найманий. У нарисі «Будинок на Уест Прннцез-стріт» (він не увійшов до цього збірника) Продель оповів про тотожний випадок, що стався у Глазго 1908 року: там хтось із вищого суспільства уломив голову держальниці фешенебельного грального дому; справу звериулн на покидька, що виявився напохваті, а з голови джентельмена-злочинця не впала й волосинка. І Продель закінчує нарис цитатою з «Норд-Амерікен ревю» за 1928 рік:

«Хто ж міг бути убивця, настільки недоторканний, що братися до встановлення його особи не наважується навіть парламент? Король Едуард VII? Або архієпископ, або лише міністр фінансів? Та чи й важливо взагалі дошукуватися, хто був ним зокрема? Суспільна каста — ось справжній убивця. Хтось із цієї касти рішив звідницю, бо вопа замірялася шантажувати його і викрити. Він це зробив і для інших, бо в іншому випадку машкару зірвали б з усіх облич!»

Це повною мірою може стосуватися і Розалії Марії Нітрібіт: її вбив правлячий клас Західної Німеччини!

Документальні новели Проделя зовсім не тоді тільки насичені політичним змістом, коли присвячені злочинам суто політичного характеру (як, наприклад, «Квиток у небуття», де розповідається про здійснене таємною поліцією Трухільйо викрадення проф. Галіндеса, супротивника домініканського диктатора). Власне, кожна ця новела у тій чи іншій формі насичена політичним, соціальним змістом. І кожна досягає ефекту, прямо протилежного тому, якого прагнули описані в ній бюрократичні сили держави—зриває машкару з пануючої верхівки, порядків і звичаїв, які вона насаджує.

Візьмімо, бодай, нарис «Літак вибухає в повітрі». Джек Грехем — людина, котра вбила власну матір і з нею ще 43 пасажири заради грошей за страховим полісом, — не можний цього світу. І ніхто не намагався вберегти Грехема від суду. Але Грехем заледве не уникнув його, бо по-справжньому нікого не цікавив — ні ФБР, ні прокуратуру, ні газети. Весь гігантський поліційний і пропагандистський апарат Сполучених Штатів свідомо займався погонею по фальшивому сліду: шукав уявних «комуністичних терористів», котрі буцімто висадили літак у повітря, шукав не тому, що вірив у їхнє існування, а в ім'я ідеологічного виграшу, на догоду маккартизмові та антисоветизму. Але хіба й сам Джек Грехем не примітна фігура? Хіба це маленьке, жалюгідне, навіть не злобне, а просто позбавлене будь-якого етичного почуття створіння не типове для суспільства, поневоленого грішми, зараженого сверблячкою наживи?

Продель показує нам це суспільство у динаміці — динаміці занепаду. Порівняйте Діллінджера, уособлення доби «великої кризи», Діллінджера, мужлая-неотесу, котрий наче зійшов з кінострічки про Дикий Захід, Діллінджера, котрий раз у раз смалить з величезного пістолета, з Лючано або Дженовезе, гангстерськими босами нової генерації, і ви відчуєте цю динаміку. Звичайно, пістолети смалять і тут, але не в руках босів; боси удають — хоч це й секрет полішинеля — добропорядних громадян: мешкають у розкішних віллах, дають інтерв'ю для друку, регулярно відвідують церкву, навіть помирають природною смертю… «Генерали помирають у ліжку»— так називається роман учасника першої світової війни американця Чарлза Гаррісона. Діллінджер звалився на вулиці, подірявлений кулями; генерали «Коза ностра» померли в ліжку. Це, на мою думку, не просто випадкова подробиця їхніх біографій. Це — символ, символ зрощення обох різновидів капіталістичного бізнесу (різновиду дозволеного й недозволеного), навіть легалізації останнього. А легалізація, в свою чергу, — наслідок безсилля офіційних буржуазних інституцій та офіційної буржуазної моралі перед джином злочинності, якого вони самі випустили з пляшки. Проте не тільки; легалізація ця свідчить ще про внутрішнє, принципове беззаконня «вільного підприємництва». Кілька десятиріч тому О’Геирі в новелі «Шляхи, котрі ми обираємо» уподібнив ділка бандитові. Відтоді художній образ перетворився на життєву реальність…

На перший погляд «Справа Тімо Ріннельта» не має до всього цього безпосереднього стосунку. Адже там ідеться про випадок, щоправда, трагічний, але цілком приватний: у безутішних батьків украли дитину і вимагають 15 000 марок викупу. Одначе, як звичайно у Проделя, головне не в самій події, а в її причинах і наслідках, тому досвіді, тій ідеї, думці, що їх можна виснувати з нагромаджень подієвої руди. І якщо так трактувати твори ІІроделя, то, можливо, виявиться, що історія маленького Тімо найбільш вражаюча. Я так, принаймні, думаю. Ні, не через огидність «кіднапу» і не через почуття, що їх завжди викликає вбивство дитини: зрештою, тут діяли професіонали, діяли з огляду на саму професію. Те, що викликає особливу гидливість і, крім того, змушує замислитись — це поведінка непрофесіоналів, усіх тих респектабельних «жартунів», котрі так нелюдяно розважались коштом людського горя. Чом вони так озвіріли, що зробило їх такими — цих інженерів, адвокатів, лікарів, чиновників, яких батьки Тімо нічим не образили, але які, однак, за щось їм злостиво й