Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Титар пішов в по­кої і оповістив свя­ще­ни­кам і са­мо­му Ха­ри­то­нові, що па­рафіяни обібра­ли йо­го на па­рафію. Стар­шим си­нам покійни­ка оче­ви­дяч­ки ста­ло ніяко­во. Ха­ритін пок­ло­нив­ся покірненько й по­дя­ку­вав за честь.

- Вийдіть же, па­не дя­че, до гро­ма­ди! - ска­зав ти­тар, ле­генько кла­ня­ючись Ха­ри­то­нові.

Харитін вий­шов на га­нок. Слідком за ним вий­шли свя­ще­ни­ки, окрім братів. Гомін в гро­маді од­ра­зу стих. Ти­тар з сходів го­лос­но спи­тав:

- Чи згод­жуєтесь, па­но­ве гро­ма­до, щоб ма­ти доб­родія Ха­ри­то­на в се­бе за свя­ще­ни­ка на нашій па­рафії?

- Згода, зго­да! - гук­ну­ла гро­ма­да як один чо­ловік. - Не­хай він бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!

Харитін низько пок­ло­нив­ся й по­дя­ку­вав гро­маді.

- Волимо Ха­ри­то­на! Ха­ритін не­хай бу­де в нас за па­нот­ця! - знов за­гу­ло з усіх боків.

Харитін знов пок­ло­нив­ся й хотів щось ска­за­ти, щоб по­дя­ку­ва­ти гро­маді, але вже й пер­ших йо­го слів не мож­на бу­ло по­чу­ти. Підняв­ся шум та гам, яким зви­чай­но кінча­ються усі гро­мадські збо­ри. Гро­ма­да гу­ла, не­на­че вітер в лісі. Задні ла­ви за­ко­ли­ва­лись і по­су­ну­ли з дво­ру. Не­на­че во­да в здо­ро­ву за­ли­ву, що нес­подіва­но од­ра­зу про­ри­ває греб­лю, во­ни пог­на­ли по­пе­ред се­бе ку­пи дітво­ри, хлопців та мо­ло­диць, котрі вис­ли ко­ло воріт. За­во­ру­ши­лось і все стов­пи­ще в дворі і ши­ро­кою хви­лею по­ли­лось з воріт на ули­цю. В дворі ста­ло по­рожньо й ти­хо.

На ган­ку все ще сто­яв щас­ли­вий Ха­ритін, ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, біло­ви­дий, з гус­ти­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, що спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Він пильно ди­вив­ся на гус­ту ма­су чор­них ша­пок, схо­жу на чор­ну ріллю, до­ки й ос­танній чо­ловік не вий­шов з дво­ра. В йо­го на делікат­но­му ви­ду зай­нявсь рум'янець, як він, провівши очи­ма всіх до ос­тан­ку, вер­тав­ся в світли­цю се­ред сусідів свя­ще­ників, котрі, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ли до йо­го й бу­ли при­хильніші до йо­го, ніж до братів.

- Поздоровляємо вас, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу! - перші за­го­моніли про­ворні ма­туш­ки. - Те­пе­реч­ки ж шу­кай­те собі десь гар­ну панімат­ку, та й не­хай вам бог бла­гос­ло­вить на па­рафію сісти.

Харитонів брат, ди­якон, гля­нув сер­ди­то на ма­ту­шок, не­на­че п'ята­ка їм ки­нув, і про­мо­вив:

- В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й про весілля…

- Та що ж, бра­те! Жи­вий жи­ве й га­да! - обізвав­ся най­стар­ший брат. - Вже батька не вер­не­мо з до­мо­ви­ни. А от вий­дуть со­ро­ко­ви­ни, то й щас­ти, бо­же, Ха­ри­то­нові й од­ру­жи­тись, і вис­вя­ти­тись.

- Оце прав­да! Це муд­ре сло­во! Хіба ж в нас не знай­деться з ким од­ру­жи­тись, чи що? А га­ятись те­пе­реньки з цим та­ки не ви­па­дає, - задріботіли ма­туш­ки.

Вони вже не­на­че й за­бу­ли за по­хо­рон і по­ча­ли пе­ре­би­ра­ти та при­га­ду­ва­ти усіх знай­омих паннів в око­лиці. Од­на ма­туш­ка зга­да­ла між інши­ми пан­на­ми за Они­сю Про­ко­по­вичівну. По­чув­ши це ймен­ня, Ха­ритін лип­нув за­со­ром­ле­ни­ми очи­ма й знов спус­тив їх до­до­лу. Пе­ред ним в од­ну мить, не­на­че блис­кав­ка, блис­нув Они­син вид. Він зга­дав її й - за­був навіть на той час за смерть і по­хо­рон батька. Раз він ба­чив її в Бо­гус­лаві на яр­мар­ку й од то­го ча­су не міг її за­бу­ти. І те­пер він не­на­че по­ба­чив її се­ред яр­мар­ко­во­го на­тов­пу, на яс­но­му сонці, в шов­ко­во­му чер­во­няс­то­му гор­сеті, в кар­татій плахті, в со­рочці з ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми, в квітках та ме­реж­ках, об­си­па­ну га­ря­чим сон­цем - не­на­че се­ред яр­мар­ко­во­го стов­пи­ща, шу­му та га­му десь узя­ла­ся рай­ська пти­ця, при­ли­ну­ла і впа­ла се­ред чор­них та білих сви­ток, се­ред сму­ше­вих чор­них ша­пок.

Хоч гості вже й по­обіда­ли й доб­ре ви­пи­ли, але по ста­рин­но­му зви­чаю на столі знов пос­та­ви­ли здо­рові пляш­ки нас­той­ки та на­ли­вок. Гості все пи­ли по чарці та сти­ха ба­ла­ка­ли. Роз­мо­ва йшла по­важ­на, не­го­лос­на. Гості оче­ви­дяч­ки ша­ну­ва­ли пам'ять небіжчи­ка й го­во­ри­ли сти­ха, ніби небіжчик ще й те­пер ле­жав на лаві, або не­на­че ще й досі не скінчив­ся по­хо­рон. Тільки вря­ди-го­ди якась там ду­же го­лос­на та пруд­ка ма­туш­ка, за­був­ши за по­хо­рон, дзе­ленька­ла, не­на­че в го­лос­ний дзво­ник дзво­ни­ла.

Харитін сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву й пох­ню­пив­шись а ду­ми сну­ва­лись в йо­го в го­лові, як нит­ки на снівниці. І по­хо­рон, і ви­бо­ри, й нес­подіва­на батьківська па­рафія, й за­висність йо­го братів - все це во­ру­ши­лось в йо­го ду­мах. Він на­си­лу чув гомін в по­ко­ях, не роз­би­рав навіть ні слів, ні тям­ки роз­мо­ви в то­му гус­то­му го­моні. І чо­гось йо­му по­чув­ся інший гус­тий гомін: не в по­ко­ях, а десь-інде, десь не­на­че на бо­гус­лавсько­му яр­мар­ку. Чо­гось йо­го ду­ми знов пе­ре­летіли до Бо­гус­ла­ва, й він не­на­че по­ба­чив яр­мар­ко­вий на­товп, яр­мар­ко­ве веш­тан­ня. Лю­ди сно­ви­га­ють між во­за­ми, між крам­ни­ця­ми, між ят­ка­ми, не­на­че ко­маш­ня. Він навіть по­чу­тив га­ря­чий од сон­ця яр­мар­ко­вий дух ку­ря­ви, возів, коліс, па­хощі од тра­ви та пе­реїдів сіна на во­зах. А з то­го на­тов­пу знов виг­ля­ну­ла до йо­го Они­ся, вся в квітках та ме­реж­ках. Він ніби вглядів її чу­дові темні очі: на йо­го ніби впав з тих очей гост­рий пог­ляд. І щось ми­ле, не­ви­раз­но приємне та привітне од­ра­зу спов­ни­ло йо­го сер­це. Він по­чу­вав, що й досі пам'ятає той гар­ний ве­се­лий Они­син вид, що й досі не за­був за ті темні очі.

- Харитоне Пет­ро­ви­чу! Чо­го це ти так на­пин­дю­чив­ся та за­ду­мав­ся й по чарці не п'єш? - ска­зав до йо­го стар­ший брат.

Харитін опам'ятав­ся й сха­ме­нувсь.

"Ой, що ж це мені вер­зеться в го­лові? Це ж грішні дум­ки та ще й на батько­во­му по­хо­роні! Батька тільки що за­си­па­ли зем­лею, а я вже грішу грішни­ми дум­ка­ми. Цур їм, пек їм, тим дум­кам!"

Але ті грішні дум­ки все чо­гось нас­тир­ли­во лізли йо­му в го­ло­ву. Він зга­дав, як хо­ва­ли батька, як співа­ли "вічну пам'ять", а грішні ду­ми все во­ру­ши­лись в йо­го серці. А пиш­ний вид в стрічках та в квітках все мрів пе­ред ним навіть в ле­генько­му ди­му ка­ди­ла, в про­зо­ро­му повітрі спо­рожніло­го дво­ра та сад­ка, в важ­ко­му повітрі не­ве­лич­ких по­коїв покійно­го па­нот­ця. Че­рез не­давній спів "вічної пам'яті" по батькові йо­му по­чув­ся дзвінкий Они­син го­ло­сок на яр­мар­ку.

"Ой грішу! От­же ж грішу! - по­ду­мав Ха­ри­тон. - А все оті цо­ко­ту­хи роз­во­ру­ши­ли мої дум­ки, зга­да­ли мені про Они­сю. А бо­дай вас ли­ха го­ди­на взя­ла! Це ж гріх! Це ж гріх!"

А той гріх в квітках та стрічках все ма­ня­чив пе­ред ним і не­на­че драж­нив йо­го бо­го­бо­ящу ду­шу.

Надвечір один по од­но­му роз'їха­лись усі сусіди й знай­омі небіжчи­ка Мос­са­ковсько­го. Си­ни, не зма­га­ючись, спокійно поділи­лись батьківським доб­ром; старші бра­ти, взяв­ши собі де­що з батьківсько­го доб­ра на пам'ятку про батька, зос­та­ви­ли