Читати книгу - "Біда бабі Парасці Гришисі, Нечуй-Левицький"

- А чом би пак і не розвести. Адже ж Солов'їха розвела собі кури окроми од невістчиних та й їсть свою пряженю, ще й яйця продає й грошаки ховає в свою скриню, - говорила невістка якось сердито до свекрухи.

- Хіба ж тобі в чому недогода в моїй хаті? Хіба я бороню тобі їсти пряженю, коли тобі заманеться? Про мене, пряжи пряженю та й їж, хоч розпережись, - говорила вже сердито Параска до невістки.

Але вона глянула на Івана, і той гнів зслиз одразу. Іван був добрий і ще змалку любив її й горнувся до неї. Грицько все вештався надворі коло батька, а Іван сидів в хаті й ставав до послуги матері; щодня було і дров принесе, і хату замете, носить воду з криниці; часом помагав чистить картоплю на юшку, як в матері було багацько роботи та вештання в хаті.

Іван стояв коло стола високий та рівний станом, та гарний, як і його батько. На білому чолі були неначе намальовані чорні брови; ясні чималі карі очі аж світились, як і в батька. Він сів край вікна, а мати все дивилась на його й не могла надивиться.

Грицько поставив-таки на своєму: купив вівці й підсвинки, щоб розвести отару на своє, опрічне од материного хазяйство. Параска задумалась, дивлячись на ті вівці. І їй забажалось, щоб в неї в хаті була за невістку незадиркувата, тиха та помирлива Левадишина Килина, а не опришкувата та натуриста Марина, котра вже розібралась і почала піднімать голову: часто не слухала її й навіть почала гризтись з нею од того часу, як помер старий Омелько.

«Ой коли б швидше Іван вибув свою службу, вернувсь додому та брав Килину, бо моя душа почуває, що з цією Мариною життя моє в хаті не буде тихе та мирне», - думала Параска, поглядаючи скоса на високу постать Марини, що поралась коло печі, неначе москаль ходив на муштрі.

«Отже ж Іван правду каже, що Левадишині вівці незабаром будуть його, - думала баба, дивлячись на ясні карі синові очі та на чорні, як намальовані, брови. - Я вже давно прикмічаю, що Левадишина Килина горнеться та липне до його. Часом увечері вийду в садок, а Іван стоїть під грушею, спершись на тин, та все балакає з Килиною».

- Балакай, сину, з Килиною! Балакай! Гарну та моторну невісточку матиму. Недурно ж ти аж стежку протоптав до тієї груші, - часто говорила вона своєму мазунчикові.

Але не довго Параска втішалась сином. Іван витяг жеребок, і його покликали одбувать службу спершу в Варшаву, а потім перевели в Петербург у гвардію. Іван спочатку писав листи до матері, що йому в Петербурзі непогано жить. Але матері було шкода сина, і вона часом було продасть то кабанця, то кільки курок і все шле гроші синові на будлі-яку обихідку.

Вже минув рік, як його взяли на службу. Одного дня в пилипівку Парасці принесли з управи лист од Івана. Іван подавав звістку, що він чогось нездужав і що йому видали з скарбу гроші на дорогу й посилають додому на поправку. В баби і в душі похололо.

- Ой боже мій милостивий! Це ж недурно його одсилають додому на поправку. Мабуть, він почав слабувать на щось, - бідкалась Параска і все виглядала Івана.

Перед різдвом приїхав Іван. Увійшов він у хату. Мати глянула на його та й одразу залилась слізьми. Вона постерігала, що смерть завітала в хату з сином. Іван зблід, схуд, помарнів; краса згасла, мов свічка. Руки стали тонкі, як цівки. Тільки чорні брови чорніли, як шнурочки, на блідому, неначе восковому лобі, та чисті ясні очі ще ясніше світилися.

- Що це, сину, з тобою сталось? Ти ж поїхав здоровісінький, а додому неначе вернулась тільки твоя тінь? - спитала мати в сина і втерла сльози рукавом.

- Не плачте, мамо! Казав наш полковник, що на селі я можу ще поправиться та набратись здоров'я отам в лісі, в чагарнику.

Брат задумавсь, стоячи коло стола й згорнувши руки на грудях. Він все пильно дивився на змізернілого Івана. Йому стало жаль брата. Невістка поралась коло печі й заходилась готувать полудень для гостя: прягла пряженю. Мати посадовила сина за стіл і поставила пляшку з горілкою.

- Од чого то в тебе, сину, сталась ота слабість? Чи тебе там захарчували, що ти такий худий, неначе захарчований? - спитала мати.

- Ні, мамо! в нас на харч було добре. Але як привезли мене а Петербург, то записали музикою, бо дізнались, що я вмію грать на сопілці. Мені загадали грать на трубі. Оце було як поподму в ту здоровецьку трубу, то в мене живіт стає неначе дерев'яний, а в грудях стає так важко, що мені трудно було й дихать. А потім гонять нас лазити по щаблях на щогли і пролазить крізь щаблі здорової драбини. Як було пролізу ужем тричі поміж щаблями, то в мене аж груди щемлять, неначе я поламав кістки. Стали боліть в мене груди; болять, аж ниють. Тільки мені й легше було на груди, як нас ганяли у ліс по гриби. А як вернусь в місто та в казарми, як почую сморід в казармі, то в мене знов починає давить в грудях. Я і в лазареті ніколи не лежав. Але мені було важко ходить на муштри та муштруваться. Покликав мене полковник та й каже мені: «Дамо тобі на дорогу грошей, а ти зараз їдь додому на село на поправку та сиди більше в лісі, коли в вас там ліс недалечко од хати. А як поправишся та подужчаєш, тоді знов вертайся на службу».

Параска слухала й почала плакать.

- Не плачте, мамо! От як діждемо літа, то я сидітиму цілий день в чагарнику. І може, й одужаю, - втішав Іван матір.

Але він не діждав літа, танув, як свічка, і