Читати книгу - "Сон, Мирний"

- Це добре, - кажу я, - що ви отак своє життя впорядкували. Недаром-то ви усі такі бадьорі та веселі!

- Ну, ходімо ж, - кажуть, - подивишся ще на наші громадські установи.

І вони повели мене вподовж села, аж у саму його середину.

На просторому круглому майдані здіймалося високо вгору багато усяких величезних будинків. Гонка церква трохи не під самим небом виблискувала на сонці своїми золотими банями та хрестами, величезна, аж у три поверхи, будівля брала на себе очі своєю круглою оселею, де на самій середині, на широкому кружалі, стояла виробка вродливої жінки, що держала в одній руці розкриту книжку й невеличкій дітворі, що стояла перед жінкою, пальцем другої руки показувала на книжку.

- Це наша школа, - повідали мені, - де наша дітвора навчається всьому та набирається розуму. Тут і грамоти навчають, і як треба в світі жити, як з людьми поводитись, і ремеслу усякому, щоб кожний, хто скінчив школу, мав спромогу робити діло, до якого в нього душа лежить. А як захоче молодь ще й далі навчатись, то задля сього заведена при школі вища установа, де справжні учені розповідають дрібніше й докладніше про всячину.

Я забачив у великих вікнах тієї будівлі цілу юрбу стрижених і в косах дитячих голівок і попитався:

- У вас хлоп’ята й дівчата вкупі вчаться?

- А як же? Укупі.

- А дорослі вкупі?

- І дорослі. Кожному треба все те знати, що й другий знає.

- А як... - почав я та й затнувся. - Як бува... дівчина та покохає парубка?

- Хіба воно сором кохати?

- Звісно, кажу, не сором; а як бува... гріх причепиться? Здається, краще б оберегти від гріха, - веду далі.

- Хіба забороною від цього вбережеш? - кажуть мені. - Раніше, як хлопці й дівчата вчилися нарізно, більше сього гріха траплялося, а як почали вкупі вчитись, то воно само якось вивелось. Сама молодь побачила, що не слід йти такою стежко, і сама себе придержує. Бо хто найкраще мусе себе придержати, як не сам? Своя воля і своя охота - найліпші придержчики!

- Звісно, - згодився я, дивуючись, що у нас люди не дійшли ще до сього.

Ми пішли далі. Два штучних будинки з скляними стелями стояли один біля другого, дивуючи очі своєю красою. Перший був оточений кругом піддашком з високими кам’яними стовпами, вицяцькованими усякими штучними візерунками, а другий брав на себе очі усякими виробками і по стінах, і над вікнами, і над дверима. Висока башта, що стояла на широченній дузі, перекинутій з одного будинку на другий, високо здіймалась угору і зводила обидва будинки в одну будівлю. В гостроверхій голові тієї башти були величезні круглі дзигарі, а під ними в затишному закапелкові стояла виробка другої вродливої жінки у довгій одежі.

- Оце перший будинок, - повідали мені, - школа, де навчаються малювати, а другий - теж школа, де вчаться співати, на всякому струменті грати. Всередині сього другого будинку - велика світлиця, куди ми збираємося і про свої громадські діла порадитись, і одвести душу та втішати себе всякими забавками - музикою, співами, виставами, що відбуваються кожного тижня в неділю або в яке свято то своїми учнями, то теж своїми або наїжджими артистами.

- Як бачиш, - додали мені, - все оце - установи задля розуму або душі, щоб і вона сиротою не скніла. А ото далі - то вже задля потреб щоденного життя. - І вони повели мене діла.

Довгі й просторі, неначе загони, будинки стояли один біля другого, виставившись на улицю своїми великими вікнами.

- Це будуть крамниці? - спитався я.

- Ні, це майстерні. Оце тут з дерева виробляють всячину - і вози, і колеса, мебель усяку, вікна - все-все, що потрібне чи в хаті, чи в полі. Он там, де чорніють димарі на оселі, виробляють всячину з заліза або міді - там і кують, і виливають. А там - камінь обробляють - точать, пиляють, вистругують з нього усякі виробки; а там з глини посуд готують; там пряжу прядуть та тчуть, там одежу всяку шиють; там з ременя виготовки виробляють, чоботи шиють, черевики. З отого боку - крамниці, куди на продаж збувається всячина, що по майстернях вироблена; а з того, що доходе вже аж до церкви, - шпиталь, де хвороби усякі лічать і каліки та немошні на громадський кошт проживають. А там, у самій середині садка, - он бач високий димар - там у нас парова машина, що і воду з далекого глибу землі добуває та по трубах, куди її треба, подає, і сили задля всяких верстаків по майстернях постачає, і світло електричне виробляє, і освічує всюди, де світла треба.

- Ну, та й капіталу ж тут угачено! - дивуючись, скрикнув я. - Скільки-то його треба, щоб збудувати всю оцю озію, а потім ще й в ход пустити? І де ви того капіталу добули?

Ті, що водили мене, усміхнулися.

- Оцими руками та оцими головами, - одказали мені, - найголовніший задля сього капітал - свій розум та своя гуртова праця. Тільки одними ними ми оце все і добували.

- Як, і без грошей? - аж скрикнув я.

- Хотілося б тобі сказати, що без грошей. Отже таки ще люди не обвикли переводити свою працю на гроші, то без них не обійшлося. Не все, що нам треба було, можна було самим зробити. От хоч би деякі машини - їх-то і приходилося купляти; а все останнє - своїми руками виробляли.

- Та платили ж ви тим, хто оце все робив? - допитувався я.

- Звісно, платили. Кажемо ж тобі, що поки люди свою працю переводять на гроші, то й ми повинні були вертати робітника за їх працю грошима.

- Ну, то-то й є. А де ж ви тих грошей набрали?

- Частину - з громадського кошту взяли, частину свої громадяни з свого достатку наскладали, а частину зазичили у сусід на виплатку. Звісно, все оце не одним заходом робилося. Спершу одно зробимо, а там друге нагадаємо, то, добре порадившись, як його краще зробити, і за друге приймаємося. Отак потроху та